Вона була така заполонена гітарою і спогадами, що й не помітила, як під’їхала карета й спинилася коло будинку. То була графиня Мерта. Вона зацікавлено дивилася на мамзель Марі, що сиділа коло вікна з гітарою через плече й, звівши очі до неба, співала старосвітські любовні романси.
Нарешті графиня вилізла з карети й зайшла до покою, де три працьовитих дівчини сиділи біля кросен. Графиня не була пихата, над нею прошумів вітер революції, дмухнувши в легені свіжого повітря.
Вона, мовляв, графиня, але що з того? Жити вона хотіла так, як їй подобалося. Їй було однаково весело і на сільському весіллі, і на королівському балу. Вона виконувала сцени з комедій перед служницями, коли не було інших глядачів, і своєю вродою та невичерпною веселістю додавала радості всякому товариству, де тільки з’являлася.
Графиня замовила покривала в пані Муреус і похвалила дівчат. Оглянула городець і розповіла про свої пригоди в дорозі. Їй завжди траплялися пригоди. Нарешті зважилась навіть побратися на горище карколомними, вузькими сходами й навідалась до мансарди мамзель Марі.
Там вона скорила серце самітної нещасної дівчини блиском своїх чорних очей і зачарувала її своїм мелодійним голосом.
Вона купила в мамзель Марі фіранок та скатерок. Хіба ж можна було в Борзі обійтися без сітчастих фіранок на всіх вікнах і без скатерок мамзель Марі?
Потім графиня взяла гітару й заходилася співати їй про радість та про кохання. І розповіла стільки різних історій, що мамзель Марі зненацька опинилася посеред веселого, гомінкого світу. Графинин сміх лунав, ніби музика, аж змерзлі пташки в садку, почувши його; й собі почали співати, а її обличчя, що вже втратило вроду, бо шкіру поточили мальовидла, а навколо вуст лишилися сліди вульгарної хтивості, — її обличчя здавалося мамзель Марі таким прегарним, що вона дивувалась, як люстерко могло випустити його віддзеркалення, коли вже раз схопило своєю блискучою поверхнею.
На прощання графиня поцілувала мамзель Марі й запросила її до Борга.
Серце мамзель Марі було порожнє, як ластів’яче гніздо взимку. Вона була вільна, але тужила за кайданами, як старий раб, відпущений на волю.
Тепер для неї знову настала доба радості й смутку, але не довга — тільки на вісім днів.
Графиня весь час привозила її до Борга, розігрувала перед нею сцени з комедій, розповідала про своїх залицяльників, а мамзель Марі ще зроду так не сміялась, як тоді. Вони стали найкращими товаришками, і небавом графиня знала все про молодого органного майстра і про сцену прощання. Увечері вона садовила мамзель Марі на підвіконня в блакитному кабінеті, вішала їй через плече гітару й просила співати любовних романсів. А сама дивилася на висхлу, худу постать, на маленьку, бридку голову, що вимальовувалась проти рожевого неба, й казала, буцімто бідолашна мамзель схожа на замкнену у вежі красуню, що гине з кохання. В кожному романсі йшлося про ніжного пастуха й лиху пастушку, а голос у мамзель Марі був найписклявіший у світі, тож не диво, що графиню дуже розважала та комедія.
На честь приїзду графині-матері в замку влаштовано бенкет. Було, як завжди, весело, хоч гостей зійшлося небагато — запрошено тільки найближчих сусідів. Їдальня була внизу, і після обіду гості не піднялися сходами нагору, а розташувались у кімнатах графині Мерти, якраз побіч їдальні. Графиня схопила. гітару мамзель Марі й почала співати гостям. Вона була велика глузійка і вміла кого завгодно передражнити. І ось їй спало на думку перекривити мамзель Марі. Вона закотила очі до неба й заспівала тоненьким, писклявим, як у дитини, голосом.
— О, не треба, графине! — просила мамзель Марі.
Одначе графиню той глум розважав. Більшість гостей також сміялися, хоч їм і шкода було мамзель Марі.
Графиня взяла з вази пучку сухих трояндових пелюсток, прибрала трагічної міни, приступила до мамзель Марі і якнайзворушливіше заспівала:
Тоді висипала пелюстки їй на голову. Гості зареготали, а мамзель Марі оскаженіла з люті. Здавалося, що вона от-от видере графині очі.
— Ти погана людина, Мерто Доно, — заявила вона. — Жодна порядна жінка не повинна знатися з тобою.
Графиня й собі розсердилась.
— Геть звідси, мамзель! — крикнула вона. — З мене вже досить твоїх дурощів!
— Так, я піду, — мовила мамзель Марі, — але спершу заплати мені за скатерки й фіранки, що висять по твоїх покоях.