— За оці старі ганчірки? — обурилася графиня. — Щоб я платила за це шмаття? Бери його собі назад! Я його бачити більше не хочу! Негайно забирай!
Тоді почала стягати скатерки та зривати фіранки й шпурляти гамузом додолу. Вона вже не тямилася з люті.
Другого дня молода графиня попросила свою свекруху помиритися з мамзель Марі, але та відмовилась. Вона їй просто набридла.
Тоді графиня Елісабет поїхала сама до мамзель Марі, скупила всі її фіранки й розвішала по цілому верхньому поверсі замку. Після цього мамзель Марі відчула, що честь її відновлено.
Графиня Мерта часто глузувала з невістки за її любов до сітчастих фіранок. Вона вміла надовго затаїти свій гнів, що роками тлів у її серці й не вигасав. То була вельми обдарована жінка.
Розділ чотирнадцятий
КУЗЕН КРІСТОФЕР
У кавалерському крилі жив старий орел. Він завжди сидів у кутку біля груби й пильнував, щоб не погас вогонь. Він був сивий і патлатий. Маленька голова з гачкуватим носом і пригаслими очима сумно хилиталася на довгій худій шиї, що стриміла з пухнастого коміра. Бо той орел носив хутро взимку і влітку.
Колись він належав до зграї, що разом з великим імператором пролетіла по всій Європі, одначе яке було його наймення й титул, ніхто тепер не зважувався сказати. У Вермланді знали тільки, що він брав участь у великій війні, відзначився в кількох славетних битвах, а після 1815 року мусив згорнути крила й залишити невдячну е батьківщину. Він знайшов собі захисток у шведського кронпринца, а той порадив йому зникнути в далекому Вермланді. Настав такий час, що той, перед ким недавно тремтіла вся Європа, радий був, щоб його наймення забули зовсім.
Він дав кронпринцові слово, що не покине Вермланду й нікому не скаже, хто він, як не буде на те конечної потреби. Йому вручили кронпринцового листа до майора з якнайкращими рекомендаціями і послали в Екебю. І ось перед ним відчинилися двері кавалерського крила.
Спершу всі сушили собі голову, що то за таємнича особа ховається під прибраним найменням. Та поступово вія перетворився на кавалера й вермландця. Усі звали його кузеном Крістофером, хоч і не знали до пуття, як йому дісталося це ім’я.
Але хижому птахові недобре жити в клітці. Він, певна річ, не звик стрибати з жердини на жердину і їсти з рук свого господаря. Колись гримотіння бойовища і смертельна небезпека запалювала вогонь у його крові. Він зневажав дрімотний спокій.
Щоправда, інші кавалери також не були свійські птахи, але в жодного з них не кипіла раніше кров так, як у кузена Крістофера. Тепер хіба полювання на ведмедів могло збудити в його серці пригаслу жадобу життя; полювання на ведмедів або жінка, єдина в світі жінка.
Він був ожив, коли десять років тому вперше побачив графиню Мерту, тоді вже вдову — мінливу, як війна, дражливу, як небезпека, буйну, свавільну жінку. Він закохався в неї..
І тепер він сидів, старівся, сивів, а не міг запропонувати їй свою руку й серце; Він не бачив її вже п’ять років. Поволі в’янув і конав, як звичайно конають полонені орли. З кожним роком він дедалі більше зсихався й мерз, дедалі щільніше загортався в хутро й присувався ближче до груби.
Сидить він там і нині, великоднього ранку, змерзлий, розпатланий, сивий. Увечері пролунає великодня сальва i спалять великодню відьму. Кавалери всі надворі, а він сам лишився в кутку біля груби.
О кузене Крістофере, кузене Крістофере, невже ти не знаєш?
Прийшла ж бо весна, усміхнена й знадлива.
Природа прокидається з зимового сну, і в блакитному небі бавляться, наче метелики, крилаті духи весни. Немов рясні квітки на шипшині, сяють серед хмар їхні личка.
Оживає земля, наша велика мати. Сонна, як дитина, виходить вона з купелі весняної щодені, сполоскана весняним дощем. Каміння й чорноземля світяться з утіхи. «Нумо до танцю життя! — радісно гукає кожна порошинка. — Будемо ширяти, мов на крилах, у чистому небі. Будемо блищати на рум’яних личках молодих дівчат».
Веселі духи весни добуваються з повітрям і водою в тіло, виграють, наче в’юни, в крові, сколихують серце. Звідусіль долинає та сама пісня. До сердець і до квіток, до всього, що ширяє і тріпоче, міцно чіпляються крилаті духи й ознаймують, наче тисячі дзвонів б’ють на сполох: «Радійте ii веселіться! Радійте й веселіться! Прийшла вона, усміхнена весна!»
Одначе кузен Крістофер сидить непорушно й нічого не помічає. Він схилив голову на закляклі долоні й снить про дощ із куль і про славу, що виростає на полі бою. В уяві його оживають троянди і лаври, що квітнуть і без весни з її ніжною красою.