Чи не звернула б вона його з недоброго шляху затаврованих, якби опинилася поряд із ним, тихенько поклала руку йому на плече або хоч ласкаво глянула на нього? Якщо одне її слово штовхнуло його на такий розпачливий вчинок, то чи інше не могло б спинити?
Графиня здригається на думку про той гріх, що його він учинить бідній знедоленій дівчині, тяжкий гріх супроти бідолахи, яку зваблять покохати його, либонь, тільки задля одноденного жарту. А може, — графині стає ще страшніше, — може, він зробить гріх супроти себе самого, понесе її, мов важкий тягар, через усе своє життя, і ніколи вже його дух не підніметься над землею?
А все через неї. Це вона своєю доганою штовхнула його на поганий шлях. Вона, покликана благословляти і втішати, — навіщо ж вона вплела ще одну колючку у терновий вінець грішника?
Авжеж, вона знає, що їй робити. Накаже запрягти вороні коні в сани, помчить через озеро, влетить в Екебю, стане перед Єстою Берлінгом і скаже йому, що не гордує ним, що сама не тямила своїх слів тоді, як виганяла його з свого дому… Ні, вона б так не змогла вчинити, посоромилася б, не посміла б і слова сказати. Вона одружена й мусить пильнувати себе. Пішов би поговір по цілому узбережжю. Та коли вона не зважиться, то що буде з Єстою?
Треба неодмінно їхати.
Раптом графиня згадує, що не зможе добутися до Екебю.
О цій порі року жоден кінь не переїде озера. Крига тане, вже навіть відійшла від берега. І вся покололася, аж страшно дивитися. З розколин виступає вода, подекуди поробилися чорні ополонки, а подекуди блищить слизька біла крига. Та здебільшого вона ще вкрита сірим, брудним, підталим снігом, а по ньому чорними гадюками в’ються стежки.
Як вона могла таке подумати? Стара графиня Мерта, її свекруха, нізащо її не пустить. Цілий вечір доведеться сидіти коло неї в залі й слухати давні історії з двірського життя, що їх так любить стара оповідати.
Та настала ніч, і чоловік поїхав з дому. Вона тепер вільна. Їхати озером не можна, служника вона не зважується покликати, але тривога гонить її з дому. Вона не може всидіти на місці.
Важкі ті дороги, що ними людині доводиться мандрувати по світі, вони стеляться пустелями, болотами й горами.
Але з чим порівняти ту нічну мандрівку по розталій кризі? Чи не цією дорогою мали б іти маленькі квіткарки? Чи не цією непевною, хисткою, слизькою дорогою мали б іти всі ті, хто прагне загоювати чужі рани й направляти кривду, хто має легку ступу, метке око й сповнене любові серце?
Минула північ, як графиня досягла нарешті берега коло Екебю. Вона падала на кризі, перестрибувала широкі розколини, швидко перебігала таловини, де її сліди відразу наповнювала вода, ковзалася й плазувала.
То була тяжка дорога, і графиня не раз плакала. Вона вимокла й стомилася, а навкружня темрява, безлюддя й порожнеча будили тривожні думки.
Уже біля самого Екебю їй довелося брести майже по коліна у воді. А як, нарешті, вона вибралася на берег, то не мала вже відваги йти далі. Виснажена й безпорадна, вона сіла на камені й гірко заплакала.
Важкі дороги випадають людям, і маленькі квіткарки часом уклякають, знеможені, біля свого кошика якраз тоді, коли досягнуть стежки, що її хотіли встелити квітками.
Але ця молода, родовита жінка виявилася справжньою героїнею. Адже вона ніколи не долала таких доріг у своїй сонячній вітчизні. І, мабуть, тепер, сидячи на березі цього моторошного, непривітного озера, мокра, втомлена й нещасна, вона згадує свою південну батьківщину з рівними стежками серед пишного квіту.
Коли ж ні, їй тепер байдуже до півдня й до півночі. Вона опинилась у вирі життя і плаче не з туги за вітчизною. Ця маленька квіткарка, маленька героїня плаче тому, що стомилася й не має снаги дістатись до шляху, який вона хоче встелити квітками. Плаче, бо їй здається, що вона спізнилася.
Раптом берегом надбігають люди. Вони квапляться і не помічають графині, але вона чує їхню розмову.
— Якщо впаде гребля, то кузню понесе вода, — каже хтось із них.
— І млин, і майстерні, і хати ковалів, — додає інший.
Графиня набирається відваги й біжить за ними.
Млин і кузня Екебю стоять на вузенькій відрозі, облитій бурхливою річкою Б’єркшеельв. Вона з шумом і гуркотом надбігає згори й могутнім, пінявим водоспадом кидається на відрогу. Тому, щоб захистити від води забудоване місце, перед відрогою віддавна споруджували міцну греблю. Але гребля була стара, а в Екебю господарювали кавалери. Хоч за тих часів на рудняних пагорбах не стихали танці, але ніхто не знайшов вільної хвилини поглянути, що течія, мороз і роки зробили з тією кам’яною греблею.