Та ось надходить весняна повінь, і гребля починає подаватися.
Водоспад біля Екебю — це великі гранітні пороги, що по «них ринуть води річки Б’єркшеельв. Вони вирують, хвилі наскакують одна на одну, ревуть з люті й бризкають піною, тоді летять стрімголов на каміння, на принесені згори колоди, знову встають і знов падають, піняться, сичать, гуркочуть.
Тепер ці дикі, знавіснілі хвилі, сп’янілі від весняного вітру, розпалені здобутою волею, беруться штурмувати стару кам’яну греблю. Вони люто сичать і ревуть, надбігають ближче, кидаються вгору й опадають назад, наче порозбивали собі кучеряві білі голови. Це справжня облога. Хвилі прикриваються великими крижинами, а колоди їм правлять за таран. Вони гнуть, ламають, рвуть бідолашний мур, потім раптово, мов на чийсь застережливий поклик, відступають назад, а за ними котиться великий камінь, що відірвався від греблі, і з гуркотом падає у воду.
Здається, ніби хвилі самі здивовані тим, що сталося; вони задоволено стихають, радяться… І знову кидаються на штурм! Знову прикриваються кригою, беруть дерев’яні тарани, люті, немилосердні, дикі, знавіснілі від жадоби нищення. «Якби розбити греблю, — кажуть хвилі, — якби тільки розбити її, тоді надійшла б черга млинові й кузні.
Настає день волі!.. Геть людей, геть витвори праці людської! Вони закурили нас вугіллям, запорошили борошном, вони запрягли нас у ярмо, як волів, і гонять по колу, замикають, перепиняють греблями, змушують обертати важкі колеса, нести незграбні колоди. Але тепер ми здобудемо волю!
День волі настав! Чуєте, хвилі озера Б’єркше, чуєте, брати й сестри в болотах і трясовинах, у гірських потоках і в лісових струмках! Поспішайте сюди, поспішайте сюди! Вливайтесь у річку Б’єркшеельв, поспішайте з свіжими силами, гуркотливі й шумкі, готові зломити столітнє ярмо, поспішайте! Фортеця тиранії повинна впасти. Смерть Екебю!»
І допомога надходить. Хвиля за хвилею води мчать порогами, щоб розбити голову об греблю, щоб і собі прислужитися великій справі. Захмелені весняним привіллям, дужі, одностайні в своєму намірі, вони підточують камінь по каменеві, брилу по брилі в розхитаній греблі.
Та чому ж люди дозволяють шаленіти хвилям і не чинять їм опору? Може, Екебю вимерло?
Ні. Люди позбігалися, стривожені, розгублені й безпорадні. Ніч темна, вони же бачать одне одного, не бачать, куди йти. Реве й клекоче водоспад, гуркотить крига, тріщать колоди, що б’ються одна об одну, і люди не чують власного голосу. Шаленство розбурханої стихії передається й людям — вони втрачають глузд, не знають, до чого взятися.
У маєтку озивається дзвін на сполох. «Слухайте всі, хто має вуха! Нас, біля кузні Екебю, чекає загибель! Річка заливає нас. Гребля як не видно впаде, млин і кузня в небезпеці, і наші вбогі, але дорогі нам садиби також».
Хвилі, звичайно, гадають, що дзвін кличе їхніх приятелів, бо ніхто з людей не з’являється. Зате вода з лісів і боліт усе прибуває. «Шліть підмогу, шліть підмогу! — вчувається хвилям у гудінні дзвона. — Після столітнього рабства ми нарешті звільнимося!» «Поспішайте, поспішайте!» — вторують йому хвилі.
Ревучі води й гучний дзвін співають пісню смерті величі й славі Екебю.
Тим часом люди на березі раз по раз посилають когось до панського будинку покликати кавалерів.
Та хіба їм тепер до кузні й до млина? В просторих залах зібралася з сотня гостей. Дівчина, що продає мітли, чекає в кухні. Надходить хвилина, коли вони всіх приголомшать несподіванкою. В келихах іскриться шампанське, ЇОліус підводиться виголосити врочисту промову. Старі авантурники з Екебю радіють наперед з Єстиної витівки. Зараз гості скам’яніють з подиву!
А на озері Левен молода графиня Елісабет долає жахливу, небезпечну дорогу, щоб тільки шепнути Єсті Берлінгові слово перестороги. Внизу, коло водоспаду, хвилі поспішають у наступ на Екебю, погрожують його славі й могутності, але в просторих залах панують веселощі і напружене очікування, сяють свічки, ллється вино. Там ніхто й гадки не має про те, що робиться надворі цієї темної бурхливої ночі.
Аж ось настає очікувана мить. Єста підводиться і йде по свою наречену. Йому треба перейти сіни, а там двері відчинені навстіж. Єста зупиняється і визирає надвір, у темну піч… І чує, чує…
Чує. бовкання дзвонів і рев водоспаду. Чує, як гуркоче крига і тріщать колоди, як збунтовані хвилі співають зухвалу переможну пісню волі.