Авжеж, не чути ані голосу його, ані наказу, бо Єста Берлінг женеться за русалкою.
Доводиться ставити заслону без нього. Хвилі розступаються, заслона опускається в глибину, а за нею летить каміння і мішки з ліском. Та як можна виконати велику справу без керівника? На греблі немає ладу, людям бракує обережності. Хвилі ще завзятіше йдуть у наступ, шалено кидаються на нову перепону, змітають мішки, рвуть лннви, зрушують камені. І перемагають, перемагають! Глузливо, зловтішно підносять на свої дужі плечі цілу споруду, рвуть її, торсають і врешті оволодівають нею. Геть цю нікчемну заслону, геть її в Левен! Тоді знову беруться до розхитаної, беззахисної греблі.
А Єста Берлінг женеться за русалкою. Вона бачить, як він біжить до неї з очепою, і лякається. Спершу вона ніби хоче стрибнути у воду, але отямлюється й тікає на суходіл.
— Гей, русалко! — гукає Єста й замахується очепою.
Вона кидається у вільхові зарослі, заплутується в гущавині й спиняється.
Тоді Єста шпурляє очепу, підходить до неї і бере за плече.
— Пізно ви нині гуляєте, графине, — каже він.
— Пустіть мене, пане Берлінгу. Мені треба вертатись додому.
Він зразу ж слухняно йде від неї.
Одначе графиня сьогодні не родовита дама, а просто добра жінка, пригнічена думкою, що вона довела когось до розпачу, просто маленька квіткарка, що має доволі троянд у своєму кошику, щоб встелити ними найважчу дорогу, — тому вона відразу починає жалкувати, що так сказала, рушає за Єстою і бере його за руку.
— Я прийшла… — затинається вона, — прийшла, щоб… О пане Берлінгу, ви не зробили того, що задумали? Скажіть, що ні! Я так злякалась, як ви побігли за мною, але я саме вас хотіла побачити. Хотіла попросити, щоб ви забули про те, що я вам сказала, і приходили до нас, як раніше.
— Як ви сюди дісталися, графине?
Графиня нервово сміється.
— Я певна була, що спізнюся, але нікому не хотіла казати, що йду в Екебю. Та й, зрештою, ви самі знаєте, що озером тепер не можна їхати кіньми.
— То ви йшли озером?
— Так. Але прошу вас, пане Берлінгу, скажіть мені: ви вже заручилися? Розумієте, я дуже не хотіла б, щоб до такого дійшлося. Це, бачите, була б велика несправедливість, і я відчуваю, що все через мене. Не треба було брати мої слава так близько до серця. Я тут чужа й не знаю тутешніх звичаїв. У Борзі стало так порожньо, відколи ви не приходите, пане Берлінгу.
Єста Берлінг стоїть серед мокрих зарослів вільшини в болоті, а йому здавалось, ніби його хтось обсипав оберемком троянд. Він бреде по коліна в трояндах, квітки сяють для нього в темряві, він жадібно вдихає їхні пахощі.
— Ви вже заручилися? — знову питає графиня.
Єста знає, що треба відповісти й покласти край її тривозі, хоч так радісно відчувати, що вона хвилюється за нього. О, йому стає тепло й легко на серці, коли він думає, яку важку дорогу вона здолала, як вимокла й змерзла, як їй було страшно, коли чує, що в голосі її бринять сльози!
— Ні, не заручився, — нарешті відповідає він.
Тоді графиня знову бере його руку й ніжно гладить її.
— Я така рада, така рада, — каже вона, а груди її, здавлені досі тривогою, здригаються від плачу.
Стежка поетова встелена квітками, в серці його тане без сліду морок, зло і зненависть.
— Яка ви добра, яка ласкава! — шепоче він.
А поряд із ними хвилі долають велич і славу Екебю. Люди на березі лишилися без керівника, ніхто більше не додає їхнім серцям мужності й надії, гребля валиться, хвилі ховають її під собою, тоді переможно кидаються на відрогу, де стоять млин і кузня. Ніхто вже не чинить їм опору, кожен думає тільки про те, щоб урятувати себе й своє майно.
Певна річ, що Єста проводить графиню додому. А як же інакше? Не може ж він кинути її напризволяще темної ночі, не може ж дозволити, щоб вона ще раз мандрувала сама талою кригою. Їм і на думку не спало, що Єста потрібен біля кузні, вони так раділи, що нарешті помирилися.
Легко повірити, що в серцях їхніх розквітло палке взаємне кохання, та хто про це знає напевне? Найчудовіша пригода їхнього життя дійшла до мене тільки в коротких, уриваних шматках. Я, власне, майже нічого не знаю про те, що діялося в їхніх душах. Не можу сказати, що керувало їхніми вчинками. Знаю лише, що тієї ночі молода, вродлива жінка важила, своїм життям, своєю честю, доброю славою і здоров’ям, щоб вернути бідолашного грішника на правдивий шлях. Знаю лише, що тієї ночі Єста Берлінг знехтував велич і славу улюбленої садиби, щоб провести жінку, яка задля нього переборола страх смерті, страх неслави, страх покари.