Я часто подумки йшла за ними кригою тієї жахливої ночі, що для них так добре скінчилася. Мабуть, у серцях їхніх не було нічого прихованого й недозволеного, що треба було б стримувати й тлумити, коли вони йшли озером, весело розмовляючи про все, що сталося за час їхньої розлуки.
Він знов її раб, паж, що лежить біля її ніг, а вона його пані.
Вони тільки веселі й щасливі. Ніхто з них і словом не згадує про кохання.
Вони бредуть водою і сміються. Сміються, коли шукають стежки, коли її гублять, коли ковзаються й падають і коли підводяться. Весь час сміються.
Знову це благословенне життя здається їм веселою грою, а самі вони — мов ті діти, що на якийсь час були посварилися. О, як чудово помиритися й знову гратися разом!
По узбережжю пішли пересуди. Почула про графинину мандрівку й Анна Шернгек.
— Бачу, що господь має не одну тятиву до свого лука, — мовила вона. — Я згнічу своє серце й лишуся тут, де мене треба. Бог зробить з Єсти Берлінга людину й без мене.
Розділ шістнадцятий
ПОКУТА
Любі приятелі, якщо вам трапиться зустріти десь на дорозі нещасного мандрівця, нужденного, марного бідолаху, що відкинув на спину капелюха і тримає черевики в руках, щоб голову палило сонце, а ноги ступали по камінню, беззахисну істоту, що сама накликає собі на голову лихо, — з тихим тремтінням уступіться йому з дороги!. То, бачите, покутник, що мандрує до святого гробу.
Покутник мусить ходити в грубому плащі і їсти тільки сухий хліб з водою, хоч би то був і сам король. Він мусить іти, а не їхати, жебрати, а не мати щось своє. Він мусить спати посеред реп’яхів і витирати коліньми тверді надмогильні камені. Мусить шмагати себе по спині нагайкою і не знає іншої втіхи, крім страждання, іншої радості, крім смутку.
Молода графиня Елісабет також колись носила грубий плащ і йшла тернистою стежкою. Серце звинувачувало її в гріху. Воно прагнуло муки, як стомлений теплої купелі.
Її спостигло страшне лихо, але вона радісно пірнула в морок страждань.
Чоловік її, молодий граф із стародавньою головою, повернувся до Борга вранці після тієї ночі, коли повінь забрала млин і кузню в Екебю. Тільки-но він приїхав, як графиня Мерта звеліла покликати його до себе й почала розповідати дивовижні речі:
— Дружина твоя десь віялась уночі, Генріку. Її не було кілька годин. А повернулася вона в товаристві одного чоловіка. Я чула, як він казав їй на добраніч, і знаю, хто то був. Я чула, як вона виходила і як повернулася, хоч це не має значення. Вона тебе обдурює, Генріку, та святенниця, що порозвішувала на всіх вікнах сітчасті фіранки, аби тільки мене подратувати. Вона ніколи тебе не любила, бідолахо мій. Просто батько хотів її вигідно віддати заміж. Вона пішла за тебе через твої маєтки.
Графиня Мерта так хитро повела мову, що граф Генрік розлютився. Він хотів негайно розлучитися, хотів відіслати свою дружину додому, до її батька.
— Ні, сину, — заперечила графиня Мерта, — так ти її зовсім віддаси на поталу злу. Вона розбещена й погано вихована. Краще дозволь мені самій узятися до неї і навернути її на шлях обов’язку!
Граф звелів покликати дружину й заявив їй, що відтепер вона повинна слухатись його матері.
О, що то була за сцена! Жалісливішої, мабуть, ніколи не бачив той дім, повінчаний зі смутком.
Багато гірких слів почула графиня від свого чоловіка. Він простягав руки до неба й дорікав богові, що той дозволив безсоромній жінці втоптати в болото його ім’я. Він вимахував кулаком перед очима в дружини й питався, якої, на її думку, вона заслужила покари.
Та графиня зовсім не злякалася чоловіка: вона була певна, що вчинила справедливо. Вона відповіла, що дістала тяжку нежить, і це вже їй достатня покара.
— Елісабет, — зауважила графиня Мерта, — жарти тут зовсім недоречні.
— Ми з вами ніколи не дійдемо згоди, — відповіла молода графиня, — де жарти доречні, а де недоречні.
— Але ж ти добре розумієш, Елісабет, що жодна порядна жінка не вийде вночі з дому, щоб волочитися з відомим авантурником.
Елісабет Дона збагнула, що свекруха хоче її занапастити, збагнула, що мусить боротися до кінця, бо як ні, то не минути їй страшної біди.
Генріку, — мовила вона, — не дозволяй своїй матері ставати поміж нас! Я розповім тобі все, як було. Ти справедливий і не будеш судити мене, не вислухавши. Дозволь мені розказати все, й ти побачиш, що я вчинила достеменно так, як ти мене вчив.
Граф мовчки кивнув головою, і графиня Елісабет почала оповідати, як сталося, що вона штовхнула Єсту Берлінга на лиху дорогу. Оповіла про все, що зайшло в блакитному кабінеті, і про те, як сумління звеліло їй іти й рятувати скривджену від неї людину.