Молодій графині кортить захистити його, сказати, що вона сама заборонила Єсті приходити на допомогу. Але ні, краще мовчати, мовчати й мучитись.
З кожним днем її дедалі дужче палить вогонь самоприниження. Вона весь час ходить у гарячці і так знесиліла, що насилу тримається на ногах. Їй хочеться тільки одного — смерті. Всі життєві сили зійшли нанівець: кохання й радість не сміють навіть ворухнутися в її серці. Вона вже не боїться ніякої муки.
А чоловік ніби й зовсім забув про неї. Він на цілі дні замикається в своєму кабінеті і вивчає нерозбірливі манускрипти і трактати, друковані старосвітнім, нечітким шрифтом.
Він дістає з точеної дерев’яної скриньки грамоти про дворянство, писані на пергаменті, з величезними вислими печатками Шведського королівства, зробленими з червоного воску, роздивляється на старовинні герби з лілеями на білому тлі і грифами на блакитному. На таких речах він знається і любить про них говорити. Без кінця перечитує давні епітафії і некрологи шляхетних графів Дона, де їхні вчинки порівнювано з подвигами великих людей Ізраїля і богів Еллади.
Ті старожитності завжди давали йому втіху. А про свою молоду дружину він і думати перестав.
Графиня Мерта сказала слово, що вбило в його серці всю любов до Елісабет: «Вона пішла за тебе задля грошей».
Кожному чоловікові важко було б таке слухати. Це слово гасить кохання. Тепер графові байдуже, що станеться з його молодою дружиною. Якщо мати зуміє навернути її на шлях обов’язку, то добре. Граф Генрік завжди був у захваті лід своєї матері.
Тортури молодої графині тривали цілий місяць. Одначе то не були такі напружені й бурхливі дні, як маже видатися, коли всі події переповісти на кількох сторінках. Графиня Елісабет, кажуть, завжди була на вигляд спокійна, вона тільки раз втратила владу над собою, коли почула, нібито Єста Берлінг загинув. Але, не зумівши вберегти в серці любов до свого чоловіка, вона так щиро каялась, що дала б графині Мерті замучити себе на смерть, коли б якось стара ключниця не озвалася до неї:
— Вам би, графине, треба було поговорити з графом, — мовила вона. — Господи, ви ще зовсім дитина. Ви навіть не знаєте, що вас чекає, але я добре бачу, до чого йдеться.
Та саме про це графиня Елісабет не могла говорити зі своїм чоловіком, коли він мав на неї таку тяжку підозру.
Тієї ночі вона тихенько одяглась і вийшла з дому. Одяглася простою дівчиною і несла в руці клуночок. Вона хотіла піти з дому і більше ніколи туди не повертатися.
Графиня тікала не від муки й страждань. Вона просто подумала, що бог дав їй знак і вона повинна піти з дому, щоб зберегти здоров’я й силу.
Вона подалася не на захід через озеро, бо там мешкав той, кого вона кохала. І не на північ, бо там було багато її приятелів. І не на південь, бо там, далеко-далеко, був її батьківський дім, а вона не хотіла й на ступінь наблизитись до нього. Вона рушила на схід, бо знала, що там нема ані жодної знайомої оселі, ані близького приятеля, ані навіть знайомої людини — нікого, хто б їй допоміг і порадив.
Вона йшла з важким серцем, бо відчувала, що бог їй ще не простив. А все ж раділа, що відтепер нестиме свій хрест серед чужих людей. Їхні байдужі погляди тамуватимуть біль її серця, як тамує біль холодна криця, прикладена до набряклих рук і ніг.
Графиня вирішила мандрувати, аж поки знайде на узліссі вбогу садибу, де її ніхто не знатиме. «Мене спостигло нещастя, — скаже вона. — Батьки вигнали, мене з дому. Прихистіть мене й нагодуйте, поки я сама зможу заробити собі на хліб! Я маю трохи грошей».
Так мандрувала вона ясної червневої ночі, бо цілий травень минув для неї у тяжких муках. О травню, чудовий місяцю, коли берези змішують свою ясну зелень з темрявою смерекових лісів і з далекого півдня прилітає вітер, напоєний теплом!
Препишний місяцю, може, я здаюся тобі невдячнішою за всіх інших, хто втішається твоїми дарунками? Я ж бо жодним словом не похвалила твоєї краси.
Ох, травню, любий, ясний місяцю, чи бачив ти коли дитину, що на колінах у матері слухає казок? Поки вона чує про жорстоких велетнів і про тяжкі муки прегарних царі-: вен, очі в неї розплющені, а голівка тримається рівно, та як мати починає оповідати про щастя й сонячне сяйво, дитина стулює оченята й тихо засинає, прихиливши голову їй до грудей.
Бачиш, любий місяцю, я теж така дитина. Хай інші слухають мову про квітки й сонце, а я волію темні ночі, повні всяких видив і пригод, важкі долі, горе і розпач змучених сердець.