Сам Єста ніколи не важився з’ясувати собі, чи кохає вія графиню. Знав тільки одне: вона йому не могла належати, не впавши в гріх, а намовляти її до чогось ницого й негарного він не хотів. Але сховати графиню в Екебю, оточити ласкою, коли інші так тяжко її скривдили, дати їй можливість знову втішатися життям, — о які мрії, які блаженні мрії!
Та враз Єста отямився від тих мрій, бо в голосі графині забриніла смертельна туга. В розпуці вона впала перед кавалерами на коліна й благала відпустити її.
— Господь ще не простив мені! — казала вона. — Пустіть мене на берег!
Єста побачив, що ніхто з кавалерів не має сили виконати її прохання, і зрозумів, що доведеться йому самому відвозити її. Йому, що кохав її.
Єста насилу йшов, ноги не слухались його, а все ж він підступив до неї і сказав, що перевезе її на берег.
Графиня відразу підвелася. Єста заніс її в човен і рушив до східного берега. Підпливши до вузенької стежечки, вія допоміг графині висісти.
— Що ж тепер буде з вами, графине? — запитав він.
Вона значуще підняла пальця й показала на небо.
— Якщо вас спіткає біда, графине…
Далі Єста не доказав, голос йому надломився, але вона зрозуміла й мовила:
— Я дам вам знати, якщо буде треба.
— Я радий би захистити вас від усякого зла, — сказав Єста.
На прощання графиня подала йому руку. Він більше не здобувся на слово. Рука її лежала в його долоні безживна й холодна.
Графиня не чула нічого, крім внутрішнього голосу, що велів їй іти між чужі люди. І, мабуть, не розуміла, що тієї хвилини розлучається з тим, кого вона кохає.
Графиня пішла собі, а Єста повеслував назад до кавалерів. Коли він піднявся на баржу, то аж тремтів, такий був кволий і виснажений. Йому здавалося, що він виконав найважчу роботу у своєму житті.
Ще кілька днів Єста тримався, — поки треба було рятувати славу Екебю. Він довіз залізо до Канікенеса, зважив його, а тоді надовго занепав на силі й тяжко засумував.
Поки вони пливли баржами, кавалери не помічали в ньому ніякої зміни. Він натужував кожен нерв, щоб здаватися веселим і безжурним, бо тільки так можна було врятуй вати славу Екебю. Хіба вони змогли б упоратися з таким ризикованим задумом, якби взялися до нього з понурими обличчями і з важким серцем?
Якщо правда те, що люди кажуть, буцімто кавалери того разу везли більше піску, ніж заліза, якщо правда, буцімто вони носили на вату в Канікенесі те саме залізо, поки наважили багато сотень шеппундів, якщо правда, буцімто їм пощастило тому, що вагар та його помічники всмак пригостилися наїдками й напоями, привезеними з Екебю, то кожен зрозуміє, що на баржах із залізом годилося бути веселому.
Хто може знати напевне, чи так воно було, чи ні? Але якщо так, то, звичайно, Єста Берлінг не мав часу сумувати. Хоч пригоди й небезпеки теж не тішили його. Тільки-но залізо було зважене, його пойняла розпука.
— О Екебю, моя пожадана оселе! — вигукнув тоді Єста сам до себе. — Хай не поблякне слава твоя!
Одержавши від вагаря посвідчення, кавалери навантажили своє залізо на одно з суден, що плавали по озеру Венерн. Звичайно, до Гетеборта його вже везли самі шкіпери, а господарі вермландських рудень, діставши від вагаря посвідчення, що залізо повантажено, ні про що вже більше не дбали. Одначе кавалери не хотіли кидати справу, не докінчивши її, вони поклали собі везти залізо аж до Гетеборга.
Дорогою їх спіткало нещастя. Вночі знялася буря, судно лишилося без стерна, нагналося на підводну скелю й потонуло разом із коштовним вантажем. Валторни, карти й непочаті пляшки вина теж пішли на дно. Та як добре подумати, то чи варто жалкувати за тим залізом? Адже славу Екебю врятовано, Залізо було на вазі в Канікенесі. І хай навіть майорові довелося сісти й написати листа до купця в Гетеборг, що він відмовляється від грошей, оскільки залізо до міста не допливло, то й що тут такого? Екебю не збідніло, і славу його врятовано.
А як пристані й опусти, копальні й вуглярські ями, судна та баржі почнуть перешіптуватись про ту дивну виправу? Як лісами піде глухий шум, що вся та історія з залізом була чисте ошуканство, як цілий Вермланд почне говорити, що на баржах усього було нещасних п’ятдесят шеппундів заліза і що судно розбито навмисне? В такому разі, то зухвала витівка, гідна кавалерів. Така витівка не могла зашкодити славі старого маєтку.