Але все це сталося так давно. Може, кавалери купили залізо десь в іншому місці або знайшли його в якійсь забутій коморі. Такі речі важко перевірити. Принаймні вагар і чути не хотів ні про яке ошуканство, а вже хто, як не він, мав би це знати.
Повернувшись додому, кавалери почули новину. Шлюб графа Дони підлягає скасуванню. Граф послав свого управителя до Італії збирати докази, що шлюб не був законний. Той повернувся влітку з утішними вістями. В чому вони полягали, я напевне не знаю. З давніми переказами треба бути обережному, як з прив’ялими трояндами: вони легко гублять пелюстки, коли їх занадто пильно досліджувати. Кажуть, нібито вінчав їх в Італії несправжній священик. Більше мені нічого не відомо, але правда те, що церковний капітул у Бру скасував шлюб графа Дони з Елісабет фон Турн.
Молода жінка про це не знала. Вона, якщо тільки не померла дорогою, жила собі десь на хуторі серед селян.
Розділ вісімнадцятий
ЛІЛЬЄКРУНА ВДОМА
Серед кавалерів, як я не раз уже згадувала, жив один великий музика. То був високий, кремезний, головатий чоловік з буйним чорним чубом. На ту пору він мав не більше як сорок років, однак повне вугласте обличчя та мляві рухи робили його набагато старішим. Він був доброї, проте сумовитої вдачі.
Якось після обіду Лільєкруна взяв під пахву скрипку і пішов з Екебю. Він ні з ким не прощався, хоч не мав наміру вертатися назад. Йому остогидло життя в Екебю, відколи він побачив графиню Елісабет у такій біді. Лільєкруна йшов не спочиваючи цілий вечір та цілу ніч і над ранок добувся до своєї домівки — невеличкої садиби, званої Левдаля.
Було так рано, що всі ще спали. Лільєкруна сів на зелену гойдалку перед будинком і задивився на свою оселю. Господи! Чи є де краще місце? Подвір’я перед домом встеляла рівна, зелена, як вруно, трава. Другого такого моріжка не було більше ніде в світі. На ньому паслися вівці, гралися діти, а трава лишалася така сама густа й зелена. Його ніколи не кошено, але щонайменше раз на тиждень господиня веліла змітати з свіжої трави гіллячки, солому та сухе листя. Лільєкруна скинув оком на досипану піском стежечку і раптом підібгав під себе ноги. Діти пізно ввечері загребли стежечку залізними грабельками, повиписувавши на ній справжні візерунки, а він своїми чоботиськами наробив їм страшної шкоди. Аж дивно, як тут усе повиростало! Шість горобин, що вартували подвір’я, були високі, мов буки, і розлогі, мов дуби. Таких дерев тут іще, мабуть, ніколи й не бачено. Вони були прегарні: товсті стовбури вкривав жовтавий мох, а з темної зелені листя прозирали великі білі китиці квітів, немов зірки з неба. Справді-таки дивно — як буяють дерева на цьому подвір’ї! Он стоїть стара верба, така товста, що й двоє чоловік її не обнімуть. Вона вже трухлява, дуплиста, та ще й блискавка відчахнула їй верхівку. Але вмирати вона не хоче. Щовесни з розколеного стовбура витикаються зелені паростки — показують, що верба жива. Черемшина на східному причілку вигналася так, що затіняє весь будинок. Дах із дернини геть білий від її пелюсток, бо черемшина вже відцвіла. А березам, що купками стоять на полі, тут справжній рай. Вони ростуть, як самі хочуть, ніби заповзялись наслідувати інші дерева. Одна скидається на липу: густа, кучерява, з буйною кроною, інша виструнчилась рівно, як тополя, ще інша опустила віття, мов плакуча верба. Всі різні, і всі гарні.
Лільєкруна підвівся й обійшов будинок. Там починався садок — такий препишний, що він аж спинився й затамував дух. Квітли яблуні. Звичайно, це не дивина — яблуні цвітуть і в інших садибах, тільки ніде вони не квітли так, як у цьому садку, де він їх бачив у цвіту, відколи одружився. Він повільно походжав посипаними жорствою стежечками, заклавши руки за спину. І земля була біла й дерева білі, тільки декотрі ледь рожевуваті. Більшої краси він ніколи не бачив. Він знав кожне дерево, як знають своїх братів і сестер або приятелів, що з ними грався в дитинстві. Астраханські й зимові яблуні були зовсім білі. Літні цвіли рожевувато, а райські яблуні геть червоно. Найкраща була стара дичка, що її дрібних кислиць ніхто не міг їсти. Вона вже не пожаліла квіту і скидалася на велику снігову кучугуру, осяяну ранковим світлом.
Бо ж не забувайте, що це було рано-вранці! Роса полакувала кожен листочок, змила кожну порошинку. З-за лісистих гір, під якими стояла садиба, вигулькнули перші промені сонця. Здавалося, ніби вони запалили верхівки смерек. Над молодою конюшиною, житом і ячменем, над вівсом, що недавно заврунився, лежав тоненький серпанок імли, і тіні падали чітко, як місячної ночі.