Лільєкруна стояв і дивився на грядки поміж стежечками. Він знав, що дружина з служницями добре доклали до них рук. Вони угноювали, копали й скородили землю, витрушували з неї пирій, працювали доти, доки вона стала пухка й легенька. Потім вирівняли грядки й попідбивали краї, а тоді взяли віжки та кілочки і позначили рядки й кубахи. Далі втоптали стежечки дрібним веселим кроком і заходилися садовити й сіяти, аж поки не лишилося порожнього жодного рядка й жодного кубаха. Діти й собі не відступали від матері, раді й щасливі, що теж можуть допомагати, хоч нелегко було стояти нахильці й діставати руками до кубахів.
І, звичайно, праця їхня не пішла намарне.
Тепер усе почало рости.
Хай бог благословить усе те зело — і горох, і два дебелі листочки квасолі, що так мужньо витикаються з землі! А як гарно й рівненько посходили морква з ріпою! Найкумедніша була петрушка, що ледь виглянула з землі, ніби гралася з життям у піжмурки.
Була там і ще одна грядочка з не дуже рівними рядками, де, ніби на пробу, посіяно й посаджено геть усього потроху. То була дитяча грядка.
Лільєкруна швидко приклав скрипку до підборіддя й почав грати. У високих кущах, що захищали садок від північного вітру, озвалися пташки. Ранок був такий чудовий, що жодна істота, обдарована голосом, не могла мовчати. Смичок сам бігав по струнах.
Лільєкруна походжав стежками і все грав. «Ні, — думав він, — кращого місця на землі годі знайти». Хіба можна порівняти Екебю з Левдалею? Дім його вкритий дернинням і має тільки один поверх. Він стоїть на узліссі, за ним височать гори, а попереду простягається долина. Нема тут нічого незвичайного. Нема озера, водоспаду, нема лук і гаїв, та однаково тут гарно. Гарно, бо це добрий, мирний дім. Тут легко жити. Все те, що в інших місцях будить гіркоту і зненависть, тут згладжує ласка. Такий повинен бути кожен дім.
У кімнаті, що виходить вікнами в садок, спить дружина. Вона раптово прокидається, наслухає, але не рухається. Лежить і всміхається. Мелодія лунає дедалі ближче, і нарешті музика зупиняється під її вікном. Це не вперше вона чує скрипку під своїм вікном. Її чоловік завжди так приходить додому, коли в Екебю станеться щось дуже прикре.
Він стоїть, сповідається з гріхів і просить вибачення. Змальовує їй темні сили, що зваблюють його, забирають від тих, хто йому наймиліший за все на світі: від неї і від дітей. Але він їх любить. О, звичайно, любить!
Поки Лільєкруна грає, дружина його встає і вбирається, хоча сама не усвідомлює, що робить, — так захоплює її музика. «Ваблять мене не розкоші й багатство, — виграє Лільєкруиа, — не кохання до інших жінок, не слава, а спокуслива мінливість життя. Я мушу відчувати навколо себе його розкіш, його гіркоту, його безмежне багатство. Але тепер уже годі, я втомився і всім натішився. Я більше не кину своєї домівки. Вибач мені й пожалій мене!»
Дружина тоді розсуває фіранки, відчиняє вікно, і він бачить її вродливе, ласкаве обличчя.
Вона добра й розумна, а погляд її, немов сонце, благословляє все, на що гляне. Вона за всім наглядає, всьому дає лад. Все, чого вона торкнеться, росте й буяє. Вона сіє навколо себе щастя.
Лільєкруна перестрибує до неї через підвіконня, щасливий, як молодий коханець.
Потім він бере її на руки, виносить у садок, під яблуні, й починає оповідати, яке тут усе гарне, показує грядки, і дитячий городчик, і смішну молоденьку петрушку.
Прокидаються діти і не тямляться з захвату й радощів, що приїхав тато. Вони обсідають його, вони мають показати йому так багато нового й цікавого: іграшковий молот, що стукотів біля струмка, гніздо на вербі і двоє лошаток, що народилися кілька днів тому.
Потім батьки й діти вирушають на довгу прогулянку в поле. Він повинен глянути, яке густе в них жито, як росте трава і як починають витикатися з землі поморщені листочки картоплі.
Він має поглянути й на корів, що йдуть з пасовиська, привітати нових телят у загороді та ягнят у кошарі, позбирати з гнізд у курей яйця й почастувати кожного коня хлібом.
Діти не відпускають його цілий день. Забувають про науку, про роботу, тільки ходять назирці за батьком.
Увечері він грає їм польки, а вдень бавиться з ними, тож засинаючи вони палко моляться, щоб тато ніколи більше їх не покидав.
І він справді не покидає їх цілий тиждень. І весь час веселий, мов хлопчак. Він закоханий у свою домівку, в дружину, в дітей і про Екебю навіть не згадує.