Та одного ранку він зникає. Не міг довше витримати, надто велике випало йому щастя. Екебю стократ гірше, але воно в самому вирі подій. О, там є про що мріяти і є про що. грати! Як би він жив без кавалерів та їхніх подвигів, без довгого озера Левену, овіяного славою дивовижних пригод?
А життя в його садибі йшло своєю спокійною колією. Все квітло й росло під наглядом ласкавої господині. Всюди панувало щастя й злагода. Все, що в іншому місці породило б колотнечу й гризоту, тут миналося тихо й безболісно. Все було так, як і малося бути. Бо що вдієш, коли господар садиби прагне жити нахлібником в Екебю? Хіба можна нарікати на сонце, що воно кожного вечора зникає на заході, полишивши землю темряві?
Чи є хто нездоланніший за покірного? Чи не перемагає той, хто вміє терпляче ждати?
Розділ дев’ятнадцятий
ДОВРСЬКА ВІДЬМА
На узбережжі Левену з’явилась доврська відьма. Її бачили там, маленьку, згорблену, в шкіряній спідниці, підперезану поясом із срібними бляшками. Чого ж вона кинула своє вовче лігво і прийшла до людських осель? Чого шукає гірська відьма серед зелених долин?
Вона ходить і жебрає. Вона скула, жадібна до милостині, хоч яка багата. В скелях у неї заховано важкі зливки срібла, а на соковитих луках, загублених серед гір, пасуться її великі череди чорних жовторогих корів. Проте вона ходить у личаках і в засмальцьованій шкіряній спідниці, що її барвиста облямівка ледь проглядає крізь столітній бруд. Люльку вона натоптує мохом і жебрає навіть у найубогіших. Не має сорому клята відьма, ніколи не дякує, і все їй мало!
Вона стара-старезна. Невже був час, коли на тому широкому обличчі з засмаленою, масною шкірою, з плескатим носом і маленькими очицями, що світяться серед лепу, наче жарини серед сірого попелу, грав молодечий рум’янець? Невже був час, коли вона сиділа в курені й відповідала мелодією ріжка на пастухову пісню кохання? Вона прожила вже не одну сотню років. Найстаріші люди скільки себе пам’ятають, то вона вже ходила отак дорогами. Їхні батьки знали її старою, коли самі ще були молоді. А проте вона й досі жива. Я, що пишу ці рядки, бачила її на власні очі.
Вона могутня. Вона, дочка фіннів, що знаються на чарах, ні перед ким не схиляє голови. Широкі ноги її сміливо ступають кам’янистими стежками. Вона вміє накликати град і порядкує блискавкою. Може загнати худобу в лісові нетрі й наслати на овець вовків. Вона мало робить добра, а багато лиха, тож краще жити з нею в злагоді. Навіть якщо вона просить останню вашу козу чи цілий фунт вовни, дайте їй! А то впаде кінь, або згорить хата, або загине корова, або вмре дитина, чи збожеволіє господиня садиби.
Вона гість небажаний, та краще зустріти її з усмішкою. Бо хтозна, чого вона завітала в долину, кому віщує біду. Адже вона приходить не тільки тому, щоб напхати свою торбу милостинею. Її появу потверджують лихі прикмети: розплоджується черва, скавулять смерком лисиці і зловісно виють вовки-сіроманці, червоне й чорне гадюччя, що бризкає отрутою, приповзає з лісу аж до порога.
Вона горда. В її голові живе мудрість могутніх предків, і вона тим пишається. На її палиці вирізані старовинні руни, і ту палицю вона не віддала б за все золото долини. Вона вміє співати чаклунських пісень, варити зілля, знається на травах, може пустити чарівну стрілу над гладеньким свічадом озера і зняти хвилю, нав’язати скільки завгодно вузлів бурі.
Аби я могла відгадати всі дивовижні думки, сховані в тому старезному мозку! Прийшовши з темного пралісу й величних гір, що ж вона думає про мешканців долини? Для неї, що вірить у Тура, переможця велетнів, і в могутніх фінських богів, християни, мабуть, все одно, що сумирні овечки для сірого вовка. Невгамовна, мов віхола, дужа, мов водоспад, вона не може любити долинян.
А все ж часом навідується з своїх гір поглянути на їхню мізерну метушню. Забачивши її, могутню дочку лісових нетрів, люди тремтять з ляку, а вона йде поміж них упевнено й спокійно, бо той ляк їй — найкращий захисток. Люди не забули подвигів її роду, не забули і її власних вчинків. Як та кішка покладається на свої пазури, так і вона покладалася на свою мудрість і на силу чарівних замовин, одержаних у подарунок від богів. Жоден король не буває такий певний своєї влади, як вона своєї зброї — страху.
Доврська відьма перейшла вже багато сіл. Нарешті вона дістається до Борга і впевнено завертає на графське подвір’я… Через кухню відьма заходити не любить, а простує до ганку. Вона ставить свої широкі ноги в личаках на стежечку, обсаджену квітками, так спокійно, ніби йде полониною.
Графиня Мерта саме вийшла на ганок натішитись чудовою червневою дниною. Дві служниці, що несуть до комори на палиці шинки з димарні, зупинилися перед нею.