Тереза вже розділила для себе світ на нормальний і ненормальний. Усе, що не піддавалося логіці і поясненню, перекреслила — фантазія, божевілля… не існує, збіг обставин. Є тільки нормальний світ, і їй треба стати реальнішою. Добре, що батько має змогу фінансувати проекти, добре, що Валентин займається їх організацією. А якби їх не було? Що тоді? На які кошти вона б тоді жила? Навряд чи їхала б зараз за кермом цієї, дарма що не дуже крутої машини, сумнівно, чи мала б власну окрему квартиру і дозволяла собі дорогі, але непотрібні речі. Ось справжнє життя. Йдеться не про пояснення складного, а про виживання в суспільстві. Насправді це і є те єдине, справжнє, чого не обдуриш і не обійдеш. Або ти живеш за законами суспільства, або його жорна перемелють тебе на порох, а на все інше просто бракує сил і часу. Можливо, тому світ здається таким одноликим?
Перше, що Тереза зробила, коли переступила поріг квартири, — зателефонувала Валентину. Як завжди, вдома його не було, довелося телефонувати в офіс.
— Добрий день. Є Валентин? — спитала в секретарки і нараз подумала, що краще було б з'єднатися по мобільному.
Її тут же перемкнули.
— Алло, — почувся приємний спокійний голос Валентина.
— Привіт.
— Приємно здивований. Ти все ж таки вирішила зійти з Олімпу?
Його слова вразили Терезу. Як він може пускати шпильки в такій ситуації?
— Я скучила за тобою.
— Справді? — Тон пом'якшав. — Я за тобою теж. Зустрінемося?
— Сьогодні. Годинки через три… Гаразд?…
— Так…
— Повечеряємо десь у затишному місці, — долаючи втому, Тереза намагалася надати голосу спокусливості, — а потім заїдемо до мене, і я не відпущу тебе аж до ранку…
— Справді?
Валентин відхилився на спинку крісла і подумав, що інколи вона може бути просто чарівною, власне, спокусливо-чарівною. Що вона задумала? Може, щось сталося?
— Як твоя поїздка? Все гаразд? Відпочила?
— Працювала. — Тереза насупилася від гадки, що Валентин не сприймає її малювання за працю. — А тепер повернулася в реальний світ і візьмуся цілком до нормальних справ.
— Нормальних? Це ж яких? Що нормального ти можеш зробити?
Терезу наче струмом пройняло. Ніколи не любила, коли він натякав, що вона дурна. Ніхто б такого не потерпів, і вона також не мусить. Але, можливо, вона й сама винна в усьому. Чим довела, що їй можна доручити важливі речі і що вона впорається з ними?
— Хочу організувати виставку.
— Невже? — Валентин украй здивувався. — Ти хочеш організувати виставку? А ти хоч знаєш, як це робиться?
— Не така я дурна, як ти гадаєш.
У душі в неї вже починала закипати злість.
— Залишилося три тижні, — нагадав Валентин. — Хто відповідатиме за рекламу? Та бог з нею, з рекламою. Ну, щодо залу не турбуйся, я вже домовився, залишилося оплатити оренду. — Його тон ставав дедалі різкішим. — Можеш з декораторами поговорити, тільки дивись — не помилися, вони не завжди специ у своїй справі. Далі охорона, але за це нехай візьметься власник приміщення, домовся.
— Ти про Корчовського?
— Так. О-о-о! Це вже прогрес. Ти хоча б знаєш його прізвище.
— Звісно.
— О, так. Як всі служителі музи.
— Не клинь.
Тереза переборола бажання покласти слухавку. Як можна любити таку людину?
Зовсім не дивно, що в неї немає до нього жодних почуттів. Ні краплини.
Мабуть, Валентин і сам схаменувся:
— До вечора? — вже лагідно спитав він.
— Так.
— Десь пів на восьму я по тебе заїду. Гаразд?
— Звичайно.
— Вибач.
— Нічого. Ти просто ще не знаєш, на що я здатна.
— Інтригуєш.
— Ти гадаєш, що знаєш мене?
— Жінка має залишатися загадкою для чоловіка.
— У мені суцільні таємниці, — спокусливо мовила Тереза. — Цілую.