На скам'янілому обличчі єдине, що ворухнулося, — то губи. Немовбито хотіли щось сказати і не могли. Батько мовчки гортав книжку. Сторінка за сторінкою, по кілька сторінок, іноді затримуючись, вдивляючись в малюнки, в текст, врешті мовив:
— Де ти її взяла?
— Мені підклали під двері.
Погляд Терези питав: «У чому я винна?»
— Хто?
— Не знаю.
— Мусиш здогадуватися.
— Зовсім не здогадуюсь.
Олександр тихенько закрив книжку і задумливо підійшов до вікна. Довго мовчав. Думав.
Тереза також не наважувалася мовити ані слова. Почувалася чомусь винною, але в чім, не знала. А може, просто боялася.
— Останнім часом, — нарешті якимось віддаленим голосом запитав Олександр, — ти ні з ким не розмовляла про щось таке?
Він махнув книжкою в повітрі.
— Ні, — збрехала Тереза.
— Згадай.
— Що ж тут згадувати? Знаки, давні тотеми. Це, звісно, цікаво…
— Що тут цікавого?! — гаркнув батько. — Я не дозволю тобі цікавитися подібними речами.
— Не дозволиш? — вражено вигукнула Тереза, її нерви почали здавати. — Я буду цікавитися всім, що вважатиму за потрібне…
— Не будеш!
Тереза ніколи не бачила свого батька таким. Завжди спокійний, врівноважений, зараз він був зовсім іншою людиною. Вона ніколи не бачила його в гніві. Ніколи не відчувала страху перед ним. І зараз не бажала підкорюватися.
— В останні кілька днів багато що вказує на те, що мені слід зайнятися саме давніми релігіями.
— Оцим? — Олександр вказав на книжку.
— Так.
Книжка тут же полетіла у відчинене вікно. Вражена Тереза від несподіванки підхопилася на ноги.
— Що ти зробив?
— Я не дозволю тобі піти слідами Марти! — вигукнув Олександр і тут же пошкодував.
— Марти? — Тереза раптом стала дуже спокійною. — Ти маєш на увазі маму?
Батько відвів погляд убік. Він ніколи не говорив з донькою про її матір. Сподівався, що так буде завжди і клявся собі, що, навіть помираючи, не згадає про неї. При доньці. В думках він завжди пам'ятав її.
— Тату, ми ніколи не говорили про маму. Коли в дитинстві я запитала, якою вона була, ти дав мені її фотографію. Але я ніколи не чула, щоб ти згадував її.
— То й що?
Олександр відвернувся до вікна, ховаючи сповнені болю очі, блукаючи поглядом по подвір'ю, а в думках шукаючи вихід. Він знав, якими будуть наступні запитання.
І вони таки були. Правда, Тереза зайшла дещо здалеку.
— Ти любив її?
— Так.
— Справді?
— Я сказав, що так.
— То чому ж вона опинилася в божевільні?
Все життя він готувався до подібного запитання, спостерігав, як підростає донька, і шукав відповідь. Але, схоже, досі не знайшов…
__ Чому ти мовчиш?
— Вона збожеволіла.
— А ти не міг найняти лікарів? У тебе ж завжди були гроші.
— її стан… вимагав ізоляції.
— Ізоляції… — задумливо повторила Тереза. — Ізоляції…
її тоненькі пальці, що закінчувались акуратними нігтями з французьким манікюром, вп'ялися в руки вище ліктів, але вона не відчувала болю. Здавалося, вона навіть не відчувала, що дряпає собі тіло.
— А чому ти жодного разу не влаштував нам побачення?
— Чому? — Батько обережно озирнувся. — Не хотів, щоб ти запам'ятала її такою. Годі питань. Я не винен, що твоя мати з'їхала з глузду.
— Але ти віддав її до лікарні.
— Я вже пояснив чому.
Тереза вкотре замовкла. Щось не так. Батько явно щось не договорює. Він завжди любив усе пояснити, а тут кидає якісь завчені фрази. У чому ж річ?
— А як вона померла?
Ще одне хороше питання. Олександр аж потягнув руку, щоб розстібнути верхній ґудзик, але, глянувши на доньку, передумав. Раніше він її недооцінював. Вважав маленькою дівчинкою, яку цікавить лише мистецтво. Зараз на нього дивилася людина, яка була сповнена рішучості і навіть агресії, і ця людина стежила за кожним його рухом. Нарешті Олександр спромігся опанувати себе.
— Як вона померла? Передозування. Помилка медперсоналу. Хочеш, я навіть довідки відповідні покажу. Висновок медекспертизи є… ти мені не віриш?
— Вірю.
— Сухо звучить. Ти ніколи раніше не розмовляла зі мною таким тоном.
— Я раніше не задумувалася над такими питаннями. Гаразд. Розкажи мені про неї.
— Що саме? — розгубився Олександр.
— Якою вона була?
Батько посміхнувся. І це все, що її цікавить? Справді, коли б тоді десятирічній дівчинці замість того, щоб показати фотографію, він розповів щось гарне і приємне про її маму, тепер не довелося б йому викручуватися. Ні, під цим панциром агресії ховалася дитина, яка хотіла якомога побільше дізнатися про маму.