— Борис, — відповів той, спершись на капот.
— Мабуть, треба сказати «приємно познайомитись».
— Мені теж.
— І все?
— На цьому етикет закінчується.
Дівчина запитливо глянула на Бориса.
— Закінчується?
— Ну, ще можемо сказати одне одному «добрий день».
— Хто ви, в біса, такий? — не витримала Тереза. — Який, до дідька, етикет? У мене життя стає схожим на статтю з «Интересной газетьі» в стилі містики!
— Хто вам дав право кричати на мене?
— А що ви робите з моїм життям?
— Я? Я взагалі можу розвернутися і піти. Ви впевнені, що впораєтеся самі? Здається, ВОНО відкрило сезон полювання. Власне, на маленьку дівчинку на ймення Тереза Януш.
Очі Терези від несподіванки широко розплющилися.
— Хто таке ВОНО? Це — по-перше. А по-друге, ви надто багато знаєте про мене. Не хочете розповісти звідки? Ви знаєте, як мене звуть, де я живу і що сталося з моєю мамою.
— Останнього не знаю. Але це дуже важливо для нас обох.
— Невже?! — Здивуванню Терези не було меж. — Та хто ви такий, щоб цікавитися нею?
— У мене ділова пропозиція, дівчинко, — спробував піти на компроміс Борис, — на багато питань я зараз не зможу тобі відповісти, але ми можемо разом спробувати розібратися щодо Марти Януш і того, яка роль відведена тобі. Я хочу тобі вірити.
Тереза звернула увагу на те, що малознайомий чоловік раптом перейшов на «ти», але це вже не мало значення. Цікавило інше.
— Я вас не розумію. Хто ви?
— Для початку — той, хто намагається у всьому розібратися.
— Для початку? А більше ви нічого не можете сказати?
— Поки що ні. Тобі доведеться вірити мені.
— А якщо ні?
— То будеш сама розбиратися, інакше ВОНО тебе не відпустить.
— ВОНО?
— Сила, про яку писав Кролл.
— Навіщо я йому?
— Саме в цьому ми й будемо розбиратися.
Тереза вагалася. А що, коли цей божевільний сам влаштував таку комедію? Облив водою картини, зачинив її на горищі, а тепер підкинув книжку і щось «накручує».
— Я не маніяк, — спокійно мовив Борис, вгадуючи її думки. — Якби так, давно б тебе вбив. Було безліч слушних моментів.
— Але я вас не розумію, — не здавалася та. — Навіщо я вам, навіщо вам…
— Це не заради тебе. Я колись поклявся перед іншою людиною зробити все, що від мене залежить…
— Залежить що?
— Я хранитель.
— Хто?
— Людина, яка зберігає знання.
— Схоже на дурну казочку. Не вірю в таке.
— Як хочеш. Можеш іти.
Вагаючись лише мить, Тереза рушила, аби обійти авто.
— Зажди, — попросив Борис. — Це твоє. Марта перед смертю просила передати дочці.
Він простягнув руку, а потім повільно розтиснув кулак. На долоні був невеликий дерев'яний хрестик. Маленький, але Тереза так і прикипіла поглядом до нього, і вже не мала сили ані ступити кроку, ані простягнути руку, щоб забрати річ.
— На ньому символи життя. Я цілу ніч просидів над манускриптами, аби зрозуміти їх призначення.
— Звідки він у вас?
— Довга історія. Але він справді належав Марті.
— Я знаю, — тихо відповіла Тереза. — На єдиній фотографії, яку я маю, у мами саме цей хрестик…
Вона взяла ту річ, мов найкоштовнішу реліквію, викладену діамантами. Покрутила в руках — буцімто звичайне дерево, а так багато важить для неї. І заховала в сумочку.
Її погляд питав: «Що далі?»
— Тепер поїдемо до двоюрідного брата твого батька. Він з дружиною тоді гостював у вас, коли забрали твою матір.
— А звідкіля ви це знаєте?
— Медсестра сказала, що Олександр Януш майже відразу й покинув дружину в клініці, бо переживав, що залишив маля на брата-алкоголіка і його неповнолітню дружину.
— Як то складно.
— Так, — погодився Борис. — Може, підвезеш, я почекаю в авто, а ти попитаєш у родичів, як усе було. Навряд чи вони захочуть щось розповідати при сторонній людині.
Тереза кивнула. На мить їй здалося, що цей майже незнайомий чоловік — єдиний, хто її розуміє і хоче підтримати. Можливо, у нього є власні інтереси, не без того, але ж тепер вона не самотня…
Ви коли-небудь бачили справжню львівську грозу? Це коли з неба падають не краплини, а цілі потоки води. Коли стихія бавиться з деревами, пригинаючи їх додолу, обриваючи листя і гілки. Це коли небо спалахи блискавок освітлюють так, що від їх божественного світла засліплює очі — і так безперестану. Це коли громи котять гуркотом від неба і аж додолу, а шум води, що падає, перекриває собою все — слова, крик і просто стукіт серця…
Уся стихія, немов один-єдиний могутній організм, покриває собою простір між небом і землею. Нею милуєшся, захоплюєшся, її боїшся, але не можеш відірвати погляду від розбурханих річок води, що ллються вулицями міста і які зникнуть, як тільки вщухне гроза.