Дарсов, Дарсов… Тереза справді не могла нікого згадати з таким прізвищем, проте їй не дали часу на спогади.
— Кажуть, ви шукаєте партнера для виставки. В мене є чимало робіт, і я справді зацікавлений у нашій співпраці. Бачив ваші картини, вони чудові. Думаю, наш спільний проект матиме великий успіх.
«Наш спільний», — подумки повторила Тереза.
Вона стільки намучилася, а тепер «наш спільний». Але це шанс провести виставку.
— Ви гадаєте, по телефону ми зможемо домовитися? — перервала Тереза потік похвал.
— Ні, звичайно, ми мусимо зустрітися! О двадцять першій годині біля входу в Оперний театр.
— Що? — не приховала здивування Тереза.
— Сьогодні прем'єра. Постановник — мій друг. Я вас познайомлю.
За інтонацією Тереза зрозуміла, що Дарсова розпирає гордість за друга. Не терпіла людей, які хваляться чужими досягненнями. Вона взагалі вже не була впевнена, чи хоче виставки. Але коли-небудь це божевілля закінчиться і треба буде жити нормальним життям. Про завтра необхідно подбати сьогодні.
— Гаразд. О двадцять першій біля входу. До зустрічі.
І поклала слухавку, не давши можливості попрощатися.
Хотілося їсти. Перше і єдине, що перекривало будь-які інші бажання. Все ще лежачи, спросоння, Тереза почала згадувати, що в неї є смачненького в холодильнику. Готового нічого. Вона взагалі не любила куховарити, тож тепер доведеться згадувати, що таке кулінарія. Добре хоч продукти в холодильнику є — має гарну звичку скупитися. Правда, не могла згадати, що там свіже, а що не дуже. Але не біда…
Ванною ще скористалася, а от до холодильника їй дійти не довелося.
Тишу розірвав вхідний дзвінок, і Тереза чимдуж кинулася до дверей. Це мав бути Борис. Він обіцяв прийти після обіду або на другий день.
Як же їй хотілося, щоб то був Борис! Не знала чому. Не Валентин, не батько, не хтось інший, а саме Борис. Йому ніколи не доведеться нічого пояснювати, біля нього можна відчути себе слабкою і беззахисною, і це не буде принизливим, з ним цікаво спілкуватися і… вона відчувала себе поряд з ним тендітною красивою жінкою. Не знала чому. Мабуть, сама ще не усвідомлювала, що хоче йому подобатися. Можливо, в ньому відчувалося кохання. Правда, кохання до іншої жінки, давно мертвої і недосяжної… її не турбувало, що він марив померлою дружиною і що був старший віком. У ньому відчувалося кохання і життя.
Але Тереза ще не усвідомлювала, навіщо їй йому подобатися. Просто виникло таке бажання і все…
На порозі, спершись на одвірок, справді стояв Борис. Джинси, сорочка з коротким рукавом і тиха усмішка. Тереза теж усміхнулася, інстинктивно пригладила долонею волосся і запросила гостя у квартиру.
— Я збираюся щось приготувати на сніданок. Обід, — виправила себе. — Що б ти хотів смачненького?
— Наш обід чекає на нас у машині, — здивував Борис. — Все, що тобі залишається, — це якомога зручніше одягнутися, ми їдемо в парк на пікнік.
— У парк на пікнік?
Її радості не було меж, але все ж таки щасливий вигляд вона намагалася приховати. Незручно ж. Борис усміхнувся — він все бачив, тож, зрозумівши, що його не обдуриш, Тереза широко всміхнулася і побігла вдягатися.
Пікнік. Це ж треба! Коли вона останній раз ходила на пікнік? Десь в універі з друзями. Завжди мріяла про пікнік на двох. Валентин ніколи не опускався до подібного: розкішні бари, ресторани; він вважав, що вартий лише такого, а посидіти на природі і з'їсти бутерброд… Ну що ви! Це ж так низько!
Хвилин за п'ять Тереза вже була одягнена і готова до виходу. Джинси і топік підійшли — кращого для прогулянки не придумаєш.
Боже, вона навіть забула, що її поєднує з цим чоловіком! Про все на світі забула!
А Борис не поспішав нагадувати. Жодним словом не згадав про демонів і про свою роль. Розповідав про подорож по Атлантиці, і про цікаві звичаї різних країн, і про найрізноманітніші страви Китаю та Індії.
За якийсь час дівчина відчула, що їй страшенно хочеться їсти.
— Що у нас є? — поцікавилася вона.
— Щось дуже смачненьке.
— А що саме?
— Побачиш. Голодна?
— Так.
Турбота й інтрига. Горюча суміш для серця, яке ніколи не кохало. Але Тереза цього ніколи не усвідомлювала, їй тільки хотілося подобатися.
А що Борис? Сто років ні про кого не турбувався. Останніх два десятки присвятив вивченню окультних наук, встиг пожити в Індії та на Тибеті. З болем у душі і коханням у серці. До Діни. Яке прекрасне ім'я, чи не так? Не можна сказати, що в його житті більше не було жінок. Були. То тут, то там. Час від часу вони прикрашали його життя, але завжди залишалися лише окрасою.
Терезу хотілося захищати. Пояснювалося все дуже просто — це стосувалося справи. Його місії. Про яку в цю хвилину чомусь абсолютно не хотілося згадувати.