— Приїхали, — сказав Борис і зупинив авто біля великої поляни недалечко від парку Знесіння.
Тут було, як завжди, гамірно, діти каталися на гойдалках, мами сиділи на лавках, трохи далі від заповнених людьми столиків охочі їздили на конях — помаленьку, потихеньку, по колу.
Коли Борис з Терезою підійшли, чоловік у спортивному костюмі відразу ж мовив:
— Зараз звільниться другий кінь, і можете забирати їх до вечора.
Тереза здивовано глянула на Бориса. На душі стало так приємно і радісно, що… захотілося його обійняти.
— Уже все домовлено, так? — перепитала очевидну річ.
Борис тільки кивнув.
Тим часом під'їхав чорний мов ніч кінь, з нього зсадили молоду дівчину, а вуздечку передали Борису.
— Якого вибираєш?
Був чорний і каштановий. Звісно, Тереза вибрала вороного, недолюблювала інших мастей. А потім все було, як уві сні.
Вони їхали верхи по стежинах між дерев, по пагорбах, намагаючись пригнутися від гілок та щиро сміючись. І байдуже, що навколо люди і що вони з неприкритою цікавістю спостерігають за парою. Головне, що їм зараз, цієї миті так добре. Адже в нашому світі так рідко буває справді добре.
Шашлики були готові тільки години за дві. До цього часу Тереза вже встигла сп'яніти від випитого вина, наїстися бутербродами та салатом, а ще добре, до болю, вилежати боки.
— Так що, — продовжувала Тереза, — в мене є мрія — стати відомою художницею, досягти успіху в мистецькому житті суспільства. Правда, мені поки що не таланить. Аж ніяк.
— Поталанить, — запевнив Борис. — Я розбираюся в людях і можу із впевненістю сказати, що тобі обов'язково в усьому поталанить. Ти прагнеш. Ти все робиш, аби досягти мети. І саме тому у тебе все буде гаразд. Вже собі уявляю: Тереза Януш у вишуканій вечірній сукні, нічого зайвого, все на місці, навколо безліч розкішно одягнених людей, всі її вітають, говорять компліменти, а всюди по стінах зали розвішано картини. Твої картини, Терезо. Це і є твоє майбутнє. Ти станеш відомою художницею, а я пишатимуся знайомством з тобою.
І замовк.
Тереза теж мовчала. Майбутнє? Звичайно, воно буде.
— Але спочатку треба розібратися з духами, — продовжила вголос власну думку.
Борис стрепенувся. Бажання захистити хвилею рвалося з душі.
— Ми розберемося з ним. Нас двоє, а ВОНО одне! — намагався пожартувати. — Я ж поряд, і тому все буде гаразд…
І знову замовкли.
Тихе і невловиме торкнулося душ. Вона не здогадувалася, що це. Не могла визначити і зрозуміти. А він не вірив собі. Перечив і гнав думки геть, намагаючись залишатися вірним пам'яті Діни.
— Ви з Валентином, мабуть, такі щасливі, адже ви одружуєтеся! — раптово для себе сказав Борис.
— Щасливі? — Од несподіванки Тереза підвелася з землі і сіла, спершись на березу. — Я не знаю, чи можна вжити подібний термін щодо нас з Валентином. Ми знаємо одне одного багато років, але… таке враження, що він окремо і я окремо. Звичайно, ми можемо створити сім'ю, прагнемо до цього… Особливо він. Але після шлюбу ми й надалі залишимось окремо.
«Чужими», — поставив свій діагноз Борис.
Та зненацька настрій Терези змінився.
— Він кохає мене. Я в цьому впевнена. Хіба можна бути нещасливою з людиною, яка тебе кохає? Він завжди дбатиме про сім'ю, забезпечить і мене, і дітей усім необхідним. Допоможе у вирішенні усіляких проблем. А я завжди займатимусь лише мистецтвом. Хіба не чудово? Звичайно, ми будемо щасливі.
Тереза намагалася переконати саму себе, але такий проникливий і розумний Борис цього не помітив. Раптом чомусь зник настрій. Мабуть, через смуток за Діною. Щоразу, коли дивився на щасливі подружні пари, сумував за своєю мертвою коханою. І зараз так само. Тереза описала тихе сімейне щастя, якого в нього вже ніколи не буде. А в неї буде, і він, Борис, зробить усе можливе, щоб її мрії збулися. Вона стане відомою художницею, а він буде нею пишатися.
— Я цілу ніч просиділа за комп'ютером, шукала інформацію про… НЬОГО.
— Чому так раптом?
— Виявилося, батько зберіг деякі мамині нотатки. А вони — суцільний шифр. Неможливо розібратися, от я й вирішила подивитися, що які символи означають. Мало що знайшла.
— З собою не взяла? — уточнив Борис.
— Ні.
Задивившись у небо всередину масивних хмар, Борис ліг на спину і, обдумавши якусь явно важливу справу, мовив:
— Буде дощ.
Вражена тим, що Борис перевів мову на таку дрібницю, Тереза враз підвелася і почала збиратися.
— Мені сьогодні ще в Оперний, — пояснила, шукаючи взуття.