Хвилею налетів на тіло, обпік і зник.
Тереза не зраділа. Згадала горище, де морозило та обпікало.
Це означає ЧИЮСЬ присутність.
Від жаху вп'ялася пальцями у своє ж тіло. Прислухалася. Тиша. Така тиша, що аж у вуха тисне. Ні плюскоту хвиль, ні пищання мишоподібних. Взагалі нічого живого.
— Отче наш, — прошепотіла дівчина і заплющила очі, — Ти, що єси на небесах…
Вона молилася і тиснулася до стіни, боялася, буде напад, що ВОНО…
Яка її чекає смерть?…
Від страху вона заціпеніла, і не відразу прорізалося усвідомлення того, що звуки повернулися і знову плюскотить вода. Яке блаженство! Тереза ніколи не раділа плюскоту хвиль так, як зараз.
Потім вона побігла далі, притримуючись рукою за мокру стіну — єдиний поводир у суцільному мороці. За п'ять хвилин почула звук води, що звідкілясь падала.
Звідкілясь і кудись вона має текти!
Завернула ліворуч. Звук віддалявся. Довелося повертатися назад. Не знала, скільки минуло часу, коли нарешті дісталася величезної округлої труби, з якої вниз в підземні комунікації летіла з гуркотом вода. Та головне, тут було світло! Маленька цятинка десь далеко вгорі. І залізна драбина, вбита у вертикальний отвір, вела до того світла.
З четвертої спроби їй пощастило підтягнутися і залізти на драбину повністю. Дозволила собі лише кілька секунд перепочинку, а потім знову потяглася до світла. За кілька метрів зрозуміла марноту радості — драбина сягала лише половини шляху: тут був ще один поверх коридорних лабіринтів. Далі отвір становив собою гладесеньку трубу, по якій лізти було неможливо.
Що ж робити? Доведеться блукати тут.
У цих коридорах було сухо. Інколи через малесенькі віконечка вгорі пробивалося світло, і Тереза практично перебігала від одного освітленого острівця до іншого.
Не знала, куди йти. Дуже боялася знову потрапити у воду.
Біля наступного віконечка, на повороті, довелося зупинитися. Десь зі скрипінням відчинилися масивні двері, і, судячи з кроків, увійшло кілька людей. Важкі кроки належали чоловікам, мовчазним і безпристрасним. Тереза знала кому.
Відсахнулася і якомога безшумніше побігла по коридору. Якщо це можна було назвати бігом. Вона втомилася, а ще боялася бути почутою.
Ось відійде подалі і тоді…
Тоді не настало. Коридор за черговим поворотом закінчувався дверима. Тут не було кола, був звичайний урізний замок для ключа. Але ключа не було.
«Кінець», — подумала Тереза, адже переслідувачі йшли слідом в її напрямку…
Проте ще хтось був з іншого боку дверей.
Куди бігти?!
Тереза чітко почула, як у замок ввійшов ключ, провернувся і…
…на порозі стояла «Жасмін».
— Хутчіш! — сказала дівчина.
І Тереза, що завмерла від подиву і втоми, метнулася до неї. Тільки коли Рома зачинила двері і знову провернула ключ, Тереза зрозуміла, що ця юнка може бути з ними. Вона більше не вірила у випадковість.
— Хто ти, в біса, така?
— У нас немає часу на питання! Біжімо, тут є інші ходи.
— Нікуди я…
— То за кілька хвилин потрапиш до них. У тебе немає вибору.
«Жасмін» мала рацію, і Тереза мовчки попленталася за нею.
Рома освітлювала коридори ліхтарем і точно знала шлях. Навіть не замислювалася, де і куди звертати. Вони просто бігли, не зупиняючись. У Терези навіть закрутилася голова від постійних поворотів.
— Давай секунду відпочинемо, — попросила рятівницю.
— Немає часу. Вони знають, де ти.
— Як?
— Їм розповідають.
Тереза не допитувалася, хто чи що. Все зрозуміла.
Олександр Януш прокинувся від звуку битого скла, різкого, поряд. Спросоння повернув голову і помітив навстіж відчинене вікно. Начебто й вітру не було і штори спокійнісінько звисали по рамах. Але він зачинив вікно звечора, готовий був поклястися, що зачинив і провернув замочки…
«Що за чортівня?» — подумав він.
Лінькувато встав з ліжка. Звук битого скла вирвав його з полону чудового сну. Давно, вже багато-багато років поспіль, не снилася йому Марта. Така молода, вродлива й усміхнена, як тоді, коли вони тільки познайомилися. Така жадана…
Вони були в полі, де росло безліч квітів неземної краси. І вони були до нетями щасливі. Не міг сказати чому. Просто по-справжньому щасливі. Сміялися, веселилися, бігали.
А потім Марта простягла до нього свої руки і мовила: