– Ви сьогодні дуже поспішаєте? – запитала пані Гродзенська, зиркнувши на Гальшку. У її очах читався німий докір.
– На жаль, необхідність, – ніяково пояснив я. – Засідання у Спілці о пів на шосту, а ще ж добратися…
В сінях Гальшка схопила мене за руку, міцно притиснувши її до серця:
– Юр, – благала вона тремтячим голосом, стримуючи сльози, – не йди від мене зараз! Тільки не тепер! Мене щось мучить.
– Не можу. Моя присутність необхідна. Завтра я знову у вас. Не будь, Галю, дитиною!
І я швидко збіг сходами. Чиясь невблаганна воля штовхала мене у бік Паркової.
Я заскочив до трамваю і за чверть години вже опинився на добре знайомій мені вулиці та пішов поволі, стримуючи крок, щоб внутрішньо опануватися. «Номер шість! – повторював подумки, мовби сумніваючись, що раптом забуду. – Номер шість! Але це ж вілла Вєруша! – раптом усвідомив я, ніби прокинувшись від тяжкого сну. – Чи не коханка вона Анджея Вєруша?»
Мені стало весело. Кама Броніч коханка Анджея! Ха-ха-ха! Прекрасна думка! І все-таки на візитці саме така адреса. Але чому він все приховав від мене? Адже я бував тут стільки разів, і Анджей жодного разу про неї не згадав. Навпаки, схоже, настроєний до неї вороже. І щось подібне на неприязнь кольнуло мене. «Сивий донжуан! – пробурчав я крізь зуби. – Старий гіпокрит!»
Ось і вілла.
– Номер шість, – прочитав я впівголоса номер на брамі, – номер шість. Так, тут. Жодних сумнівів.
Хвіртка прочинена. Я увійшов на стежину. І задумався: «Що ж тепер? Куди йти? Якщо через ґанок, зустрінуся з ним, якщо з чорного ходу, його негайно ж сповістить слуга. І взагалі, де, власне, вона живе? План будинку і приміщень знаю досконало. Невже існує десь ретельно замаскована кімната, про яку я досі не підозрював? І хто мене туди проведе?»
У будинок я увійшов з чорного ходу і раптом із здивуванням зупинився на порозі. Переді мною у сутінках колон з’явилася галерея.
– Де я? Де я? – Голос мій звучав так, немов питав хтось інший.
Куди зник вузький, зазвичай освітлений язичком газу передпокій, де Анджей проводжав мене стільки раз? А троє дверей, що виходили до передпокою, куди вони поділися?
Я протер очі – чи не сон це? Десь під стелею м’яким світлом спалахнула грецька жарівка; від колон на алебастрову підлогу впали тіні, вгорі, на капітелях розпустилося листя акантуса. Перелякана напівтемрява зіщулилася, поникнула і причаїлася десь в глибині кам’яної алеї. Раптом між колонами з’явився Вєруш. Я бачив його профіль – напружено-нерухомий, очі спрямовані в простір просто перед собою: немов сновида. Я підійшов, хотів заговорити з ним, але раптом, уражений, замовк: Анджей не йшов, а плив у повітрі і на очах у мене розтанув на тлі однієї з колон.
– Анджею! – крикнув я, обіймаючи рукою гладку округлу колону. – Анджею, та що ж це таке?!
Мені відповіла тільки дивна спотворена луна. Я безпорадно відступив від колони; жорстока самота закралася в серце і опанувала його. Навмання рушив далі, дійшов до сходів, що бігли круто вгору. Сходами кривавим потоком стікав униз яскраво-червоний килим.
«Другий поверх?» – подумав я, вдивляючись в обличчя Меркурія, який підтримував посохом жирандолю біля сходів. Раніше тут ніколи не було сходів! Адже будинок одноповерховий!
– Туди – нагору, – гостинно запрошувала простягнута рука статуї.
Я піднявся. На другому поверсі навпроти сходів широко розкриті двері в кімнату. Увійшов. В глибині схилена над чашею стояла Кама, стискаючи у піднятій руці шовкове ласо. Її вуста промовляли якісь незрозумілі, темні слова.
Вона підняла голову. Фанатичні очі, очі пантери ударили мене, паралізуючи волю.
– Нарешті! – почув я голос звідкись із нескінченної далини і відчув, як її губи вгризаються у мої. – Ти мій, – шепотіла вона, обплітаючи мене своїм тілом, немов плющем. – Тепер ти мій! Любиш мене?
– Люблю, – відповів я безвольно, зачарований її пристрастю. – Ти прекрасна, Камо!
І справді, вона була прекрасна. З облягаючої, шафраново-жовтої туніки в чорні тюльпани розквітала її маленька голівка в ореолі волосся мідного кольору, наче вогненна орхідея. Овальне обличчя, бліде, з сіточкою блакитних жилок на скронях мерехтіло від сапфірового жару очей. Вона кинулася на канапу пристрасно-недбала, граційноледача, така, що спокушає.
– Йди до мене, Єжи! – кликала Кама.
Я сів поряд, упиваючись гармонією і чарівністю її рухів. Гнучке, обтягнуте матерією тіло звивалося переді мною у невловних постійно змінних контурах.
– Камо! Ти схожа на чарівну золоту ящірку, яка гріється на сонці.