Вона схопилася, наче від удару; у дивних оксамитових очах спалахнули вогники гніву:
– Як ти смієш?
– Камо, що з тобою, хіба я образив тебе? Просто ні з того ні з сього промайнуло порівняння.
– Не терплю подібних порівнянь, – відповіла вона і знову відкинулася на канапу.
– Пробач мене, Камо.
Мовчки обвила мене руками і пригорнулася. Закрутилася голова, солодкий тремт пронизав мене. Десь в туманній далині промайнула печаль блакитних очей і розтанула – пурпурова завіса пристрасті негайно затулила видиво. Я пестив молоде, запашне тіло, мої збожеволілі губи впивалися медом дівочих пружних грудей, а руки з насолодою занурювалися в мідне руно волосся, пропускаючи крізь пальці струмливе безцінне їхнє золото.
Раптом мої губи, блукаючи по її стегнах, натрапили на перепону: широкий чорний шалик вкривав частину тіла між лівою пахвиною і стегном.
– Скинь шалика, Камо! Хай губи мої вберуть кожну клітинку твого тіла.
Вона міцно притиснула долонею шалик і рішуче відмовилася.
– Не можна.
– Та чому ж?
Засміялася зухвало.
– Не будь дуже цікавий! Можливо, згодом, коли ми ближче пізнаємо одне одного, я тобі все поясню. Втім, чи так вже це необхідно? Ти неподільно володієш мною.
І вона провела пальцями по моїх грудях.
– У тебе шкіра ніжна і біла, як у молодої дівчини. Чи не приймаєш деколи молочні ванни?
– Не вигадуй! Дуже дороге косметичне задоволення.
Вона не відповіла. Лише почастішав подих і пристрасно здіймалися перса. Рука її блукала по моєму тілу, білі тонкі пальці наче насичувалися чарами дотиків.
Час ішов. Десь близько сьомої вечора, коли кімнату осяяв восьмипалий павук-люстра, ми обоє вже стомилися пестощами. Спершись плечима до килима над канапою, сплівши руки, дивилися ми невідривно одне на одного в божевільному захваті.
– Що за медальйон? – запитала вона раптом, торкнувшись моєї шиї.
– Пам’ять, – неохоче пробурмотів я, намагаючись струснути любовне заціпеніння.
Вона поклала медальйон на долоню і відкрила.
– Лиши це, Камо, прошу тебе.
– А! Волосся! Ясно-попелясте волосся!
Я вирвав медальйон у неї з рук.
– Таке тобі дороге? – запитала насуплено. – Мабуть, її волосся, чи не так? Тієї красивої панни, з якою ти був на маскараді?
– Так, це волосся моєї нареченої.
– Ха-ха-ха! Що за сентимент!
– Перестань, Камо!
– Чому ж? Хто ж мені заборонить?
– Прошу тебе, – додав я лагідніше, – не варто зараз про це. Добре?
– Терпіти її не можу! – прошепотіла мстиво.
Я мимоволі затремтів.
– Чим ти займалася, коли я увійшов до тебе? – запитав я, щоб перевести розмову на іншу тему.
– Чекала тебе.
– І дивилася вглиб цієї чаші? – сказав я, підходячи до столу, де в центрі намальованого крейдою кола стояла золота чаша. – Що тут? Вино?
– Вода. Чиста вода, тільки намагнічена.
– А що означають знаки на крейдяному колі?
– Символи семи планет. Коло з хрестиком внизу – знак Венери; у її сфері відцентрова сила долає зовнішні впливи.
– Ти на знаку Венери зосередилася, коли я увійшов?
– Ні. Та стадія операції минула значно раніше. При твоїй появі я шукала вже результатів – шукала на поверхні води віддзеркалення твого обличчя.
Я перелякано зиркнув на неї.
– Ти привернула мене магією! Так нечесно, Камо! Навіщо тобі така перемога?
– Поки що інакше не вдалося б; довелося спочатку відторгнути ворожий вплив, який раніше від мене опанував тобою. Тепер я не потребую таких штук.
І недбалим рухом руки перекинула чашу. Розлита на столі рідина довгою вузькою цівкою почала стікати на підлогу.
– Ти надто самовпевнена у своїй привабливості, – зауважив я роздратовано.
Вона невимушено розсміялася.
– Так, я цього не приховую. До того ж я пізнала тебе сьогодні достатньо. Ти вже мій, Юрасику!
Вона схилилася до мого обличчя і легенько дмухнула в очі. Тепла хвиля пронизала усе моє єство.
– Яка ж ти прекрасна, Камо! – мимоволі повторював я.
Вона тим часом дістала з креденса пляшку і дві чарки.
– Marescіallo rosso antіco, справжнє, – заохочувала вона, наливши по самі вінця келих червоним плином. – Не бійся. Я тебе не отрую.
Ми випили. Вино прекрасне, міцне, його доброчинна сила підкріпила мене, розливаючись по жилах. З келихом в руці я вперше уважно оглянув кімнату.
Неначе все знайоме. Шпалери турмалінового кольору, стільці, крісла, шестикутний стіл, опертий на сфінксах, – все знайоме. Раптом виникла дивна орієнтація: усі ці предмети, тільки інакше розташовані, я бачив у Вєруша. Здавалося, що лаштунки загадковим чином поєднали у замкнутому просторі чотирьох стін різні об’єкти з квартири мого друга.