– Що?
– Хіба що моя діяльність на Землі припала на період тимчасового регресу.
– І що тоді?
– Тоді я, – відповів тихо, – зазнаю поразки.
– Ти і поразка! Чи це можливе?
– Дякую тобі, Єжи, за віру в мене, але деколи дуже важко боротися проти течії; хвиля космічної інволюції, буває, затоплює і найвищі вершини. Втім, в такій боротьбі можна отримати і піррову перемогу. Іноді виснажений боротьбою звитяжець змушений покинути поле бою на тривалий час, може, на багато століть.
– Ти говориш про такі дивні речі.
Я задумливо вдивлявся в таємничі знаки печаті.
– А що означають два вписані один в одного трикутника із знаком «Т» в центрі: один – золотий, інший – срібний? – перервав я тривале мовчання.
– Золотий, обернений вершиною догори, називається trіangulus ascendens, символізує Макропрозопа або Білого Бога, другий, срібний, вершиною вниз – його похмуре віддзеркалення: знак Чорнобородого Мікропрозопа.
– Знаменне поєднання зображень!
– Саме тут криється суть символу і одна з основних загадок буття. «Quod suрerіus, sіcut quod іnfernus», тобто «Як вгорі, так само і внизу» – свідчать таємничі письмена Гермеса Трісмеґіста на Смарагдовій Скрижалі. «Et sіcut omnes res fuerunt ab uno medіtatіone unіus, sіc omnes res natae fuerunt ab hoc una re: adaрtіone» – «І подібно до того, як усе здійснилося від одного і за помислом одного, так усе веде свій початок від однієї речі: пристосування».
– Найстрашнішою загадкою для мене завжди залишиться генеза зла у всесвіті.
– Ти торкнувся проблеми, об яку, наче об рифи, розбиваються висновки мислителів усіх часів. Мені здається, зло народилося з прагнення до самореалізації, яка одвічно властива суті буття. Предвічний Атман, Бог-Слово, забажав утілитися і створив з себе життя. Не вистачило Йому мовчазної свідомості власного існування, і він набрав форми. Бо відчував, що Він не досконалий, і необхідний Йому всесвіт, щоб розвинути таємні свої можливості. Атман витягнув з себе матерію і покрився нею, як плащем. Бо тільки через контакт з тілом можлива сублімація. Проте, виділивши зі Свого лона життя, Атман тим самим спустився у сферу зла і гріха; бо те, що має розвинутись, мусить боротися, мусить дертися вгору і знову падати.
– Отже, – перервав я Анджея, – ти не віриш в абсолютну досконалість Предвічного?
– Ні. Абсолют – це щось штучне і неприродне; одна з численних абстракцій людського мозку, застій і нерухомість. Навпаки! Все вказує на вічний рух, вічні зміни, постійну і вічну еволюцію. І він, цей Великий невідомий, теж повинен розвиватися разом з нами, і у нього є свої злети й падіння. Творець не може бути чужий творінню своєму. Дух світу – потенційний резервуар невикористаних сил, з якого постійно черпає матерія, щоб здійснити Його Предвічне прагнення до об’явлення. Постійно черпає повними жменями і платить Предвічному подякою, збагачуючи Його досвідом феноменального буття, віками вирізьблює Його ніколи не завершену статую.
– Ти говорив щось про момент регресу.
– Еволюція відбувається спіралевидно, вона нескінченно угвинчується у все вищі регіони буття. За циклічними законами періодів повернень у Всесвіті панує нескінченна черговість змін. Після періоду творчого піднесення, який рухає світ уперед, настає період стагнації і зворотніх рухів; проте завжди найвища точка в даному періоді розвитку буде вищою за найвищу точку попереднього циклу.
– Отже, ми постійно рухаємося вперед?
– Так. Велике завихрення – vіvartha – Божественної думки постійно піднімається на все вищі рівні.
– І ми разом з ним?
– Так, ми разом з Ним і в Ньому: дрібні ланки гігантської віварти.
– Таким чином, зло є так само вічним, як і добро?
– Так – на жаль. Але сума його енергії, розсіяної у Всесвіту, завжди менша, ніж напруга потенціалу сил ясних і чистих. І тому, врешті-решт, завжди перемагають останні.
– Але ж не обов’язково?
– Ні. Мабуть, гігантський турнір триватиме вічно; кінець боротьби відсовується в перспективу нескінченності. Правда, шанси зла зменшуються, але судячи з усього, ніколи не впадуть до нуля. Мабуть, нульовий варіант можливий лише в одному єдиному випадку.
– А саме?
– Якби Предвічний, втративши інтерес до боротьби, увібрав у Себе назад той світ, який він явив, і замкнувся назавжди у собі.
– Чи це можливе?
– Єжи, а ти любиш життя?
– Так, життя всупереч всім стражданням на диво прекрасне.
– Ось тобі і відповідь.
Я виглянув у вікно. Зовсім стемніло, на небі сяяли зірки. З міста долинав металевий удар дзиґаря: дев’ята вечора.