Андрій знову сховав пантакль у мішечок і заховав на грудях.
– Знак ставроса – «Т» – в центрі печаті, – продовжив він, – символізує стосунок духу до матерії; вертикальна риска – творчий Фалос, що запліднив горизонтальну Ктеіс. Життя – це жіночий первінь. Жінка вабить нас до землі і земних справ. Ти ніколи не замислювався, чому в середньовіччі чаклунок завжди було більше, ніж чаклунів?
– Справді. Мабуть, культ зла сильніший у жінки, ніж у чоловіка.
– І все зрештою зводиться до тілесного акту з Сатаною – акту, що творить життя, а разом з ним зло і злочин. Жінка – Magna Mater Тerrae – Matrіx Admіrabіlіs. Велика Мати Землі – Мати Предивна.
– А Слово стало Тілом і поселилося серед нас. Святий Дух зійшов у лоно Діви, і вона повила Божого Сина.
– Безсмертний закон протилежностей і контрастів – дві незламні сили, що вічно борикаються у гомоні сторіч.
Я піднявся:
– Мені пора.
– Бувай, Єжи! – сумно попрощався Анджей. – Бувай! Радити тобі зараз нічого не можу; все у владі твоєї власної доброї волі. Тільки Гальшку шкода. Чарівна чиста дівчина.
Схвильований, опустивши голову, я вийшов.
Сабаш
Ось уже кілька місяців я живу мов уві сні. Начеб і виконую свої фахові обов’язки, займаюся повсякденними справами, але витаю в іншому світі. Цей інший світ – такий прекрасний, деколи загрозливо прекрасний, більше не дивує мене; дуже міцно зжився я з ним, можливо, так і треба, інакше й бути не може.
Гродзенських відвідую, як і раніше. Люблю Гальшку і не в силах відмовитися від насолоди, яку дарує Кама. Часто в любовному екстазі у мене народжується бажання убити її і назавжди прибрати з мого шляху. Вона, здається, розуміє мої думи і погляд її в такі миті подібний до погляду беззахисної голубки.
– Ну, удар, удар, якщо можеш!
І я негайно здаюся.
Дивовижна справа! Деколи в її очах мигоче щось від Гальшки, і мені раптом здається – в ній я люблю іншу. Гальшка для мене – святиня, я не смію і уявити фізичної близькості з нею. Чи не тому Кама зробилася її доповненням? Чи не тому шукаю в ній сексуальну антитезу, якої в Гальшці шукати не насмілююся?
Кама постійно мінлива; начеб і та ж, і все-таки інша. Звідси розкішна ілюзія новизни, ілюзія непізнаного. І що за артистична тактика! Її еротичну вишуканість і розбещеність перевищують найсміливіші фантазії. Адже вона така молода! Видно, цьому не можна навчитися – з цим народжуєшся. Я йду за нею без опору: її демонізм вабить мене. Життя таке убоге і позбавлене яскравого, незвичайного, так скупо дозує воно небачені переживання.
З нетерпінням чекаю майбутнього понеділка. Кама приготувала нову несподіванку. Я повинен чекати її вранці на розі Святоянської, там, де кінчається низка останніх будинків.
О дев’ятій я був на місці. Сірий холодний ранок ще закутував землю туманом, що ліниво розповзався по западинах, а молочнобілі клапті чіплялися за кущі придорожньої тернини. Там і тут в мареві випарів то вимальовувався силует старої груші, то нерухомими крилами лякав вітряний млин. Десь далеко на болотах клекотів бузьок.
Хтось легенько торкнувся мого плеча.
– Ну що, йдемо?
З-під бобрового хутра на мене глянули прекрасні очі.
– Веди, Камо!
І ми попростували польовою стежкою в туман. Намокла земля налипала на черевики, ноги ковзали. Раз у раз хлюпали провесняні калюжі, затягнуті тонкою, немов павутина, кригою. На межах задумалися скелети торішніх бур’янів – убогі рештки осені. Десь на пагорбі проплив побільшений туманом контур коня, запряженого в плуг, і розтанув у млі.
Зліва, на самому краю яру, замаячила хата.
– Ось ми й на місці.
Стежина пропала, глинистим бездоріжжям ми дісталися до порогу. Було тихо і самотньо. З трухлявого даху сльозився іній, у шиби билися гілки ліщини.
Кама штовхнула двері. Через сіни ми увійшли до кімнати направо: невелика, квадратова, чисто побілена. Стіл, лава, два ослінчики і ліжко. У ніші біля дверей – атанор – дивовижна мініатюра того, що я бачив у Вєруша.
У розставлених на плиті тиглях і ретортах вирувало, булькало вариво, пінилися зеленою піною декокти, переливаючись через краї судин; всередині плити, на ґратах, просто над вогнем піднімалася пара від пузатого сагана.
Кама, скинувши хутерко, вбрала широкий білий фартух.
– Допоможи мені, Юр, – адже ти обіцяв.
– Як тобі йде фартушок, – відповів я, проводжаючи її захопленим поглядом. – Виглядаєш на тлі алхімічного вогнища, як сучасна Канідія – римська чаклунка.
– Та, що труїла маленьких дітей і яку згадав Горацій? Невдале порівняння. Краще прочитай рецепт мазі Джамбатісти Порту.