Засліплений нестерпимим світлом, я впав обличчям на землю і вдруге знепритомнів.
Було близько п’ятої пополудні, коли я насилу розплющив важкі повіки. У вікна зазирнув сумний захід лютневого надвечір’я і проклав довгі червоні смуги на підлозі.
Я ліниво підвівся з ведмежої шкури, спробував встати. Проте ноги не слухалися. Наче п’яний, я заточився і сперся руками об стіл. У голові гуло, в роті пересохло, мене лихоманило. Я облизав сухі губи, щосили притиснувши долоні до скажено пульсуючих скронь: кров струмувала по артеріях могутніми поштовхами.
Налиті кров’ю очі з болісної білизни стіни зісковзнули на білорунну ведмежу шкуру: гола Кама ще спала. Напіврозкриті губи здригалися легенько, немов дві вишні від поривів крилатого вітру, розкинуті ноги виконували безсоромно хтиві рухи. Вперше прокинулася в мені огида до неї. Я з несмаком відвернувся і, добачивши, що й сам голий, швидко одягнувся. Шум в голові поступово затихав, змінившись нестерпним болем. У вухах все ще тривожно дзвеніла кров. Я кинув погляд на сплячу, прикрив її шаллю і вибіг з хати в поле. Свіже, схоплене морозцем повітря витверезило мене. Я попростував до міста, навіть не вбравши капелюха; пронизливий вітер ударив у груди, і мені раптом зробилося холодно. Застібаючи плаща під саме підборіддя, я зауважив пропажу медальйона з пучком Гальшчиного волосся.
– Невже залишив у чортовій халупі?
Я повернувся до хати: за будь-яку ціну мушу повернути медальйон. Проте дійшовши до яру, я не побачив хати. Там, де щойно вона стояла, оголився незарослий, рівний чотирикутник. Лише самотній обдертий кущ ліщини сумно тріпотів куксами гілок.
Нижче рівня Дручі
Сабашова ніч остудила мої стосунки з Камою. Вона, мабуть, мала намір тієї ночі ще міцніше прив’язати мене до себе, та насправді лише віддалила: я бував у неї набагато рідше. Зате частіше і триваліше провідував Гродзенських. Вразлива, ніби квітка, душа моєї Гальшки негайно уловила зміну; у її блакитних очах зникла нарешті меланхолія, повернулися жвавість і жартівливість в наших розмовах. Вона знов світилася щастям.
Наші стосунки складалися успішно, і я вже подумував у найближчому майбутньому про шлюб з коханою. Майже щодня зустрічаючись пополудні, ми із захопленням мріяли про майбутні подорожі, даючи повну волю уяві. Деколи Гальшка сідала за фортеп’яно і, заколисана чарівністю наших фантазій, грала мелодії, натхненні морем. Сховавшись де-небудь в кутку сальону в кріслі, я годинами вслухався в гомін хвиль, шипіння піни або віддавався тихій меланхолії вечірніх припливів. Мелодія моря змінялася то криком морської чайки, то сумною піснею моряка, то сиреною пароплава, що відчалює. І знову все поглинав безмежний, розлогий ритм стихії.
Але недовго тривали спокійні щасливі хвилини. Одного разу Гальшка поскаржилася на біль в руці вище ліктя. Рука раптом спухла до самого плеча, утворився гнійник. Лікар рекомендував термінову операцію. Гальшка опиралася, благала ще зачекати. Увечері гнійник розкрився. Разом з гноєм витекло кілька голок, тріска і клубок чорних ниток. Стара няня Гальшки, Кася, побачивши цю дивовижу, потягла мене за рукав до іншого покою.
– Добродію, нашій панні цю гидоту хтось мусив «вкинути».
– Не розумію.
– То чари, прошу пана. Не смійтеся над старою бабою, але то справжні чари. Хтось має злість до нашої панянки і кинув уроки.
– Ет, Касю, плетете андрони!
Але вона не поступалася.
– Коли кажу, що чари, то чари. Хіба хто чув, щоб отакі речі самі опинилися в тілі? Певно, панні позаздрила якась зла жінка, ось і підкинула.
За кілька днів рана затяглася безслідно. А незабаром утворився гнійник на лопатці, нагноєння продовжувалося цілий тиждень, коли ж болячка тріснула, разом із згустками крові і гною вийшли шматочки вугілля, старі іржаві шпильки і навіть кусник темно-зеленого сукна.
Лікарі були безсилі запобігти такому дивному захворюванню, я звернувся за допомогою до Вєруша. Він прийшов, як завжди зосереджений, мовчки вислухав розповідь Гальшки про перебіг хвороби і оглянув хворі місця.
– Попереджаю, – нарешті заговорив, одночасно проводячи магнетичні паси від осереддя гнійників до кінцівок, – поки що я вилікую вас лише тимчасово; зараз не вдасться вилікувати остаточно. Проте сподіваюся, – додав з м’якою усмішкою, по-батьківськи погладивши її світлу голівку, – що за якийсь час, можливо, навіть незабаром мені вдасться ліквідовувати хворобу.
– Я вам вірю, – і Гальшка з повною довірою подивилася в його добрі мудрі очі.
– Ваша віра допоможе мені, укріпить мої сили. Єжи, потримай праву руку!