– Якийсь задушений рибалка.
Вєруш схопився з місця і кинувся до тіла.
– Це ж чоловік, якого ми шукали, – він вдивлявся в обличчя невідомого пильним поглядом.
– На жаль, він мертвий.
– Помиляєшся, Єжи! Він просто спить.
– Жартуєш?
І я припав вухом до грудей бідолахи.
– Труп, серце не б’ється.
– А я, всупереч очевидному, стверджую, що цей чоловік не помер, а віддавна, може, місяці або навіть роки, занурений у сон, схожий на летаргію.
– Ти хочеш його розбудити?
– Ні, поки що це не в моїх силах.
– Тоді, може, винесемо його звідси?
– Не обійдеться без неприємностей і небажаного розголосу. Краще залишити його на якийсь час у цій криївці.
– Але ж ми так нічого від нього не довідаємося. Якщо він дійсно пов’язаний з Камою…
– Напевно так, але сумніваюся, чи зумів би він нам хоч що-небудь повідомити. Вочевидь, він ніколи в житті Ками не бачив; принаймні у нормальному стані, наяву. А про те, що зараз переживає його душа за межами тіла, він або забуде після пробудження, або спогади стануть такими мутними і заплутаними, що замість допомогти, лише утруднять завдання.
– Отже, доведеться чекати зміни в його стані?
– Можна їх викликати штучно. Якраз його стан свідчить про те, що мої підозри стосовно Ками починають справджуватися.
– Чи не поділишся своїми припущеннями?
– Ще ні. Не люблю ділитися гіпотезами, які не в силах підтвердити безпосереднім досвідом. Потерпи, Єжи. Ми повернемося сюди, може, за тиждень, коли я відповідним чином підготуюся. А зараз пора повертатися, вже пізно.
Він ще раз поглянув на закляклу фігуру, торкнувся пальцем скроні чоловіка і попростував до виходу. Я випередив його, щоб посвітити ліхтариком. Ми йшли швидко і упевнено, дорога, хоч і крута, бігла рівно. Мене вельми здивувало, що за десять хвилин ми вибрели схилом на поверхню за кілька кілометрів від надбережних провулків, де ми так довго блукали на шляху до мети.
– Дивно, – заговорив я, – ми увійшли через гидкий коридор в одному з будинків над річкою, а виходимо з підземелля кількома кілометрами східніше і в чисте поле!
– Мабуть, існує подвійний вихід. І той другий безпечніший від тамтого. Бо поза містом добре прихований у чагарях.
– Дійсно. От тільки нам доведеться продиратися силою через цей живопліт.
– Тут колись була вузька просіка, – відповів Вєруш, пробуючи ґрунт під ногами. – Правда, майже зовсім заросла.
– Знати, давно ніхто не користувався стежиною.
– Без сумніву. Та ми якось проберемося. Ти молодший – прокладай дорогу!
Я сміливо кинувся на чагарі, і незабаром опинилися ми на великому, порослому травою і дрібними кущами пасовиську. За сто кроків від нас у нічній тиші плескалася Друча.
Приготування
Наступний тиждень минув у приготуваннях. Студія Вєруша виглядала, як середньовічна лабораторія алхіміка. Зранку до пізньої ночі горів вогонь в атанорі, клекотіло у тиглях, пінилися реторти. Анджей в шкіряному фартуху з гексаґрамою на грудях, мов сучасний Парацельс, помішував рідини, варив, випаровував, проціджував. Тричі на день я був свідком церемонії обмивання. Шепочучи ритуальні молитви, Вєруш омивав руки олійкою з вербени, рути і лавра. Перед полуднем він обкурював лабораторію мішанкою лавра, камфори, живиці, солі і сірки. На столі сушилися пучки трав, поширюючи аромат м’яти, шавлії і барвінку. У клубах кадила та алхімічних заклинань латиною Анджей проглядав скриню з магічними причандаллями: поблискували леза шпаг з герметичними написами, виблискували холодом сталі мечі, стилети, кинджали, золоті і срібні чаші, інкрустовані знаками семи планет, визирали пір’їни великих птахів, магічні жезли, фантастичні тризубці.
Він відкладав убік деякі речі, витирав пил з інших, комбінував, складав, підбирав.
Одного разу відкрив велику горіхову шафу з ритуальним вбранням.
– Ось одежа для мага, що приступає до діла в неділю, – вказав Анджей на шати пурпурової барви. – В такий день він вдягає тіару і золотий омофор. Білий, облямований сріблом, довгий хітон з потрійним намистом з перел, кришталю і селеніту призначений на понеділок – день Місяця; тіару мага обвиває стрічка жовтого шовку з монограмою Гавриїла на староєврейській мові, омофор срібний. А ось вбрання на вівторок, день Марса, він нам і потрібний.
Андрій зняв з вішака довгий хітон вогненно-іржавого кольору, з безліччю складок, стягнутий сталевим поясом.
– Знаменна барва, – зауважив я, оглянувши стрій.
– Кривавий, як годиться Марсові.
Андрій зачинив шафу і дістав з бюрка зграбну, оббиту лосиною шкурою, скриньку.
– А це що?
– Ecrіn magіque. Це щось ніби шкатулки для коштовностей, розумієш?