Він повернув ключик в замку. Пружинне денце відскочило, і перед моїми очима зблиснули всіма барвами веселки персні і сиґнети.
– Ось цей, в золотій оправі з рубіном, – пояснював він, – прикрашає руку адепта в неділю. Той, з хризолітом, і його сусід з берилом розсіюють зелено-золоті відблиски в день Місяця. Агат – камінь Меркурія – чорніє на пальці мага в середу. Смарагд – скарб Юпітера, його носять в четвер; іноді може виручити сапфіровий сиґнет, коли пора спокійна, а душа оператора перебуває в повній рівновазі. Владарка п’ятниці, спокусниця Венера, пристрасно любить бірюзу і ляпіс-лазур, перстень з оніксом призначений на день Сабашу.
– Тобто, сьогодні?
– Так, проте сьогодні я ще не цілком готовий до операції.
– Здогадуюсь, що ти пересунув термін на вівторок, адже ти дістав з шафи одяг Марса.
– Ти вгадав. А зараз необхідно підібрати відповідний сиґнет.
І він вбрав на палець темно-фіолетовий в скромній сталевій оправі аметист.
Навіщо йому потрібна була моя присутність, досі не розумію. Я нічим не міг йому допомогти у його приготуваннях. Мабуть, він сподівався, що в ці дні я займуся господарськими справами, яких не бажав доручати нікому іншому; єдиний слуга Григір, який досі виконував його доручення, безслідно кудись зник.
Нарешті у понеділок вранці він звелів мені на весь день піти з дому.
– Пробач, Юр, – виправдовувався, – я жену тебе на користь справи, мені необхідно залишитися до вечора одному і зосередитися.
– Розумію і віддаляюся.
– Увечері, близько дев’яти, мусиш обов’язково повернутися! Пам’ятай! До побачення, Юр!
– До побачення, запорукою моє слово.
І я пішов.
Ясний травневий ранок. Над річкою ледь помітно димів легкий туман, накриваючи місто прозорою вуаллю. На весняному небі в сонці купалися хмари, вістрям на південь плавно мчала зграйка ластівок. Поблискуючи на сонці білим черевом, над бульварами кружляв планер. Диміли сигари заводських труб.
Не пам’ятаю, як я опинився на березі Дручі далеко за містом. Пустельне безлюдне місце. П’ять років тому тут, біля мосту, збивалися безладно численні вози, коні, люди. Але навесні 1905 льодоходом знесло середні прогони моста, і життя завмерло. Новий сталевий міст, збудований ближче до центру, перетягнув і життя в середмістя. На місці катастрофи залишилися тільки покалічені бетонні бики, потворні обрубки залізної арматури, та кукси арок; з річки всюди вищирялося залізо, роз’їджене іржею; ближче до берегів наїжилися з дна сталеві шпильки, зрадницькі залізні вістря, розбиті контрфорси, трикутні підпори, небезпечні ночами для човнів. Недалеко від берега у воді стояла затягнута тванню і водоростями землечерпалка, яка багато років тому поглиблювала русло річки. Тепер вона не діяла – величезна, чорна від іржі, з черпаком, застромленим глибоко в пісок.
Колись тут була пристань для човнів і поромів, що перевозили через річку шкіри з міського шкіряного заводу та сплавляли дерево з Заверця, але відтоді, як звалився міст і плавати у водах Дручі стало ризиковано, рух тут припинився і перемістився на південь. Старий сплав перетворився на приміське звалище іржавого металобрухту, непотрібу, дірявих човнів, потовчених за вислугою літ, зогнилих барок, суденець і плотів. Ніхто вже не ризикував плавати в цих місцях, люди ретельно уникали зрадницького заліза. Лише сміливий контрабандист при світлі місяця ковзав по річці в своєму човні, щоб уникнути зустрічі з річковими митниками.
На береговому схилі серед старих барж, що роззявили в небо діряві днища, серед штабелів бочок, барилок і подертих сітей, стояла самотня, наче верба край поля, рибальська хата. Жалюгідна халупа, сколочена абияк з човнових дощок. У стіні, зверненій до річки, дивилося на світ каправим оком брудне, затягнуте павутиною віконце. Двері, сколочені з трухлявих бортів човна, наглухо забиті і підперті каменем. Знати, надовго покинув господар свою садибу.
Я заглянув у вікно. Усередині було зовсім порожньо, лише біля стіни лава, в кутку купа сміття. Позаду мене пролунали кроки. Я обернувся і побачив рибалку з вудкою в руці, через плече перекинута торба, в якій тріпотілося кілька стругів.
– Добридень, пане! – привітався він ввічливо, скинувши шапку.
– День добрий! – відповів я. – Чи то ваша хата?
– Боже борони! То літнисько Ястроня.
– Ваш колега за фахом?
– Ніби так, ніби ні. Ви досі нічого не чули про Ястроня?
– Ні.
– О то був найславніший в околиці «водяний щур».
– Водяний щур – то ніби рибалка?
Незнайомець лукаво прискалив око:
– Є особлива відміна. Вдень ловить рибу, а по ночах полює на грубшого звіра.