– Хто б це в таку годину? – Стукіт повторився. – Увійдіть, – неохоче відгукнувся Анджей.
Увійшов імпозантний чоловік – високий, барчистий, з вишуканими рухами. Мигцем глянувши на мене, він всю свою увагу зосередив на Вєруша.
– Якщо не помиляюся, – заговорив поволі, з чужинським акцентом, – маю честь розмовляти з господарем будинку?
Вєруш підвівся зі стільця:
– Так. З ким маю приємність?
Незнайомець дивно усміхнувся.
– Приємність сумнівна. Справа не в моєму імені. Я вашого імені теж не знаю і знати не бажаю. У житті нерідко виникають обставини, коли умовності не мають значення. Я прийшов, як людина до людини у виняткову хвилину. Вважаю, вам нічого не треба пояснювати. Ви і справді людина виняткова, якщо я зважився на такий крок.
Слова гостя видно справили на Анджея сильне враження – вираз недоброзичливості і байдужості змінився зосередженістю.
– Прошу, – вказав на стілець. – Сідайте, будь ласка.
– Дякую. Я не заберу багато часу, досить кількох слів.
– Слухаю.
– Я прийшов пробачити вам кривду, яку ви незабаром заподієте мені.
Вєруш здригнувся.
– Кривду? – повторив він, як у сні. – Яку кривду?
– Не знаю. Зваблений якоюсь силою, я прийшов сказати вам про це. Що б не трапилося, я вас прощаю. Мабуть, етичний імператив змушує мене. Можливо, нещастя, яке незабаром, може, ще сьогодні, мене спіткає через вас, стане покутою моєї провини. Моєї великої, тяжкої провини, – додав він ледь чутно, схиливши голову.
Вєруш блідий, як полотно, схвильовано прошепотів:
– Дякую вам.
Гість протягнув йому руку.
– Прощайте!
Вони мовчки потиснули одне одному руки. У наступну мить ми з Анджеєм залишилися одні. Мій товариш, задумливий і сумний, нервово ходив по кімнаті; тінь болю осів на його зазвичай ясне олімпійське чоло.
Намагаючись все обернути жартома, я зважився на легковажне зауваження:
– То якийсь вар’ят.
Андрій подивився на мене поважно, майже суворо. Я зніяковів і замовк.
Закляття чотирьох
Ми застали Ястроня у тій самій позиції, що й тиждень тому; лише його щоки запалися ще глибше, а тіло й зовсім уподібнилося сухому дереву.
Я запалив три лампи на оливі, і м’яке світло залило приміщення. Вєруш розпакував торбу, яку принесли ми до підземної криївки, і ми почали виймати магічне приладдя і розставляти на паках вздовж стін. Анджей передав мені срібне кадило і доручив наповнити його сумішшю лавра, солі і живиці. Сам вдягнуся у червоний балахон, стягнутий в талії сталевим поясом, защіпнув понад ліктем залізні пряжки і вклав на голову вінець з рути і лавра.
Я розкурив кадило. Анджей помахав ним на всі чотири сторони світу.
– Хай підкоряться тобі еони Малкута, Ґебураха і Хеседа, – шепотів він сакраментальні слова ритуалу. У клубах тліючої живиці фігура мага здавалася вищою за людський зріст і мовби плила у повітрі. – Міхаель, Ґабріель, Рафаель, Анаель!
Він поклав кадило, і суриком, розпущеним з вугіллям, накреслив на землі широке червоне коло. У чотирьох пунктах кола, що відповідали сторонам світу, з’явилися зображення: кажан з написом Berkaіal; людський череп з девізом Amasarac; бичачі роги з таємничим виразом Asaradec і котяча голова в знаку Akіbeec. Потім Анджей вписав у коло кабалістичний трикутник, на вершині якого встановив високу мідну триногу з посудиною у формі вази. В центрі кола став вівтар з мушлею на кадінням.
– Приготування закінчені, – сказав він, ставши у коло. – Встань тут за мною, справа, і що б ти не побачив, не рухайся з місця! Тобі не можна ні на крок виходити за лінію чорнокола! Якщо необачно переступиш коло, я не ручаюся за наслідки.
Я зайняв указане місце.
На мить запанувала тиша. Вєруш стояв нерухомо посередині між вівтарем і триногою, горизонтально витягнувши руки і заплющивши очі, зосередився на молитві. Тьмяне світло ламп падало на його худе аскетичне обличчя, ковзало по камінцях пекторалі на грудях, переливаючись в семи металах магічної гексаґраму. А в півтіні ніші на причі застигло тіло людини – дивне тіло-загадка.
Раптом Анджей стрепенувся. Опустивши руку, прикрашену аметистовим перснем, в шкіряний мішечок на поясу, витягнув пучку кадіння, кинув його на жарини, тліючі в мушлі вівтаря. Бухнуло полум’я, злетів дим; в повітрі запахли миро і вербена. Маг узяв чашу з розтертими травами і почав сипати їх у вазу на тринозі. Заклубочився густий сіро-жовтий дим і став згущуватися під стелею; я вловив запах цикути, шальвії і мандрагори.
Андрій узяв лівою рукою стилет, водночас правицею підтримуючи пантакль полум’яного пентаґраму, символу влади над стихіями.
– Мертва голово! – голосно промовив Анджей, спрямовуючи два кінці п’ятикутної зірки на триногу. – Господь наказує тобі через живого і посвяченого змія!..