– Допустимо, ти й справді «виїхав» звідси, допустимо. Чи не пригадаєш якихось деталей свого життя, безпосередньо перед «подорожжю»? Чи не пам’ятаєш, чим ти займався два роки тому перед самим «від’їздом» в «чужі» краї?
Ястронь спохмурнів, звів різко брови і було видно – щосили прагнув щось пригадати.
– Чи не виношував ти який план? Може, тобі хто ненависний перейшов дорогу? Може, були з ким давні рахівниці?
В очах Ястроня зажеврів похмурий вогонь.
– Деркач, – прохрипів він. – Деркач.
– Хто це?
– Кумпель мій.
– Ага, – зрозумів я, – спільник з нічних походів на Дручі? Певно, дуже багато знав і занадто часто доводилося ділитися зарібком?
– Та гейби так, – усміхнувся криво Ястронь.
– Одного вечора… – почав я, полегшуючи йому визнання.
– Одного вечора… – підхопив Ястронь, опановуючи свої спогади, – я домовився з ним зустрітися.
– Гм… Ви повинні були зійтися на мосту Святого Флоріана.
– Так. Близько дев’ятої вечора. І тоді я вирішив…
– Ти вирішив прибрати його.
– Ге-ге-ге! Але ви бистрі!
– Дурниці. Тим часом ти заснув.
– Заснув?.. – вирячив він очі.
– Принаймні Деркача ти не убив.
– Нє. Десь мені щез безслідно.
– Мав добрий нюх. Мусив щось передчувати.
– Може… Але нащо ви то все мені хочете пригадати?
Питання було щире і наївне. Вочевидь він не ловив зв’язку між обома справами. Не маючи наміру посвячувати його в психологічний комплекс, який існував у його власній душі, я байдуже відповів:
– Та з цікавості, не більше. Хотілося, бачиш, переконатися в справедливості деяких моїх припущень. Зрештою, ми досі не перейшли до справи, яка, власне, мене сюди спровадила.
– Чого ще від мене хочете? – буркнув, запалюючи цигарку.
– Ти раніше ніколи не засинав на довше, ніж зазвичай сплять люди?
Питання його розсмішило.
– Ге-ге-ге! Ніколи. Ніби чого? Навпаки: частенько сплю менше, ніж інші. Буває, влітку за цілу ніч хлоп вока не змружить при роботі.
– Ну так. Залишмо це. А чи від часу тої пригоди на мості з тобою нічого дивного не відбувалося? Не здавалося, ніби ти знову у чужих краях?
– Ага… Нє… нє – ані разу.
– А може, щось незвичайне уві сні бачив? Може, якийсь образ, випадок, чиєсь обличчя? Може, повторюється якийсь сон?
В очах Ястроня промайнула тінь неспокою.
– Звідки ви то все знаєте? – запитав щиро здивований. – Говорите так, ніби в мені сиділи. Так, з ночі в ніч переслідує мене вже кілька тижнів одна і та ж мара. Сниться велика жовта ящірка з чорними плямами. Вилазить з нори в якомусь глухому підземеллі, підповзає до мене і лізе до писка. Брр…
– Цікавий сон!
– Гидкий! Я відбиваюся від тої плямистої почвари, боронюся, як можу. Брр. Слизька, мокра…
– І що далі?
– Далі? А нічого. Так всю ніч. Часом мучить мене та змора годинами.
– Отже, бачиш, Ястронь, я міг би тебе від неї звільнити.
– Від тої ящірки?
– Так. Мав би-сь відтоді спокійні ночі. З однією тільки умовою. Я власне й прийшов сюди, щоб зробити тобі пропозицію.
Заки я встиг закінчити, пролунав могутній гуркіт, і в клубах диму до будинку увірвалися червоні кучері вогню. В одну мить кімната наповнилася задушливим згаром. Густий дим заволік все брудносірою пеленою, у якій Ястронь зник. Вогненні язики лизали руки і обличчя, в грудях і в горлі нестерпно пересохло, я задихався. Розпечене руків’я бравнінґа пекло долоню і пальці: зброя випала мені з рук, падаючи, бравнінґ вистрілив. На мені тлів одяг.
Наосліп, задихаючись в диму і смалятині, я дістався до вікна і, розбивши кулаком скло, вискочив на повітря. Пролунав зловісний тріск перепалених балок.
Свіжий нічний вітер повернув згасаючу свідомість. Я відсапався і озирнувся на будівлю, охоплену полум’ям. На мій подив пожежа припинилася. Знову чорніла мертва і глуха напівзруйнована будівля; дим і полум’я зникли безслідно. Через розбите скло я зазирнув до кімнати: темрява, хоч в око стрель і ані звуку. Я обійшов довкола, щоб знову з ліхтариком пробратися всередину, але вже нікого не застав. Ястронь зник. Лише на підлозі лежав мій бравнінґ.
Я підняв зброю і, перевіривши, чи заряджена, заховав до кишені.
– І знову він втік від мене, – пробурчав я, пригнічений невдачею, збитий з пантелику, і попростував до виходу.
Вже на порозі я знову озирнувся, щоб востаннє кинути погляд на проклятий будинок. Промінь ліхтарика ковзнув по трикутній дахівці і освітив вивіску. Звучало багатозначно – «Корчма під Мнюхом». Будівля колись була рибальською забігайлівкою.