З притаманною жінкам делікатністю почуттів вона зрозуміла, що будь-які звірення в цьому напрямку, без сумніву, образили би його, болісно заторкуючи певні струни душі. Принаймні таке враження склалося в мене під час першої розмови. І вона, прочитавши в моїх очах подив, викликаний несподіваним візитом, негайно поквапилася з поясненнями.
Щодо мене, то я вважав, що можливі зізнання перед професором радше би його занепокоїли стосовно власної особи. Одразу збудилися в мені підозри, що «хворобливі симптоми», які пацієнтка приписувала собі, належало би скерувати в діаметрально протилежний бік і перенести на її чоловіка. Попри глибоке переконання «хворої», я схилився до дуже відмінного погляду на справу. Але, не бажаючи передчасно непокоїти бідну жінку, удав, що «перебіг хвороби» розумію в той же спосіб, окреслюючи підказаним мені нею ж шаблонним терміном «легкий розлад нервів, поєднаний із спорадичними виявами зорової галюцинації». Цілком природно, порекомендував їй відповідні заходи, не забувши попросити про складання час від часу звіту про результати лікування. Цю невинну містифікацію я дозволив собі без особливих докорів сумління, бо, по суті, хотів зарадити якщо не вигаданій мною хворобі, то чомусь іншому, що, ймовірно, ховалося за тим усім.
Бо дивним збігом обставин за кілька днів перед консультацією я зауважив щось, що звернуло мою увагу на професора Челяву.
Хоч особисто не були ми знайомі, неодноразово під час свого університетського навчання слухав я його глибокі й оригінальні виклади. Він розповідав тоді майже виключно про аномальні явища з царини психічних недуг. Ґрунтовні знання цього відносно молодого вченого, поєднані з геніальною інтуїцією у висвітленні делікатних і складних проблем, вражали мене завжди, викликали безумовні повагу й захоплення ним. Не раз розмірковував я над багатством зібраного ним матеріалу, який – взятий у широкі, вільні від академічного педантизму рамки – пульсував гарячою кров’ю вражень, пережитих особисто.
Де і коли могла ця людина спостерігати ті похмурі вияви душі людської, ті невимовно прикрі, часом відразливі картини, з яких бив чад божевілля та злочину? Ці питання часто виникали під час лекцій професора.
Згодом, коли мої зв’язки з університетом послабшали, коли я почав практикувати самостійно, я забув про Челяву та його ерудицію. Особисто не наближався до нього ані разу і певен, що він не пам’ятав мене навіть з вигляду. Завжди неуважний, постійно зайнятий улюбленим предметом, не зважав він на слухачів і часто робив кумедні помилки у прізвищах студентів. Зрештою, я слухав його більше з захоплення, ніж із потреби, бо спеціальний напрям його досліджень не був у безпосередній дотичності до моїх студій.
Лише тиждень тому випадкове спостереження примусило мене зосередити увагу на цій цікавій людині.
Через винятковий збіг обставин кілька місяців тому оселився Челява з дружиною в будинку, де я жив уже рік. Він зайняв чудове помешкання, обставлене з великою розкішшю. Мої дві кімнати містились одразу над ним, і лише дві секції сходів відділяли мене від ученого.
Завдяки несподіваному сусідству відродилася цікавість, яку він колись збуджував у мені; я мимохіть звертав на нього більшу увагу, ніж на інших мешканців.
Невдовзі я зауважив, що спосіб життя професора є надзвичайно регулярний. Із невблаганною точністю після сьомої години ранку він залишав помешкання і йшов на лекції, повернувшись з яких ополудні, знову близько третьої поспішав, напевно, як давніше, до лабораторії. Вечори зазвичай присвячував дружині, збавляючи час у її товаристві в сусідній кав’ярні або на прогулянці. Перед вечором був уже Челява вдома, і ніколи не вдалося мені постерегти, щоби вертав пізніше. Скидалося на те, що нічних розваг і театральних вистав не визнавав. Я мав враження, що життя в цих суворо витриманих нормах для такої молодої та гарної жінки, як дружина Челяви, було часом дуже прикрим і вимагало великого стриму та самозречення. А проте пані Ванда ніби зовсім не відчувала монотонності. Обличчя її було завжди спокійне, а темні блакитні очі промінилися щастям, коли, спираючись на руку чоловіка, проходила довгими алеями міського парку. І не раз чув я на сходовій клітці її сріблястий сміх, коли близько пів на восьму вечора вони разом вертали додому.
Невдовзі світло в помешканні Челяви гасло, і воно занурювалося в абсолютну тишу. Професор, очевидно, полюбляв ранній спочинок.
Так одноманітно спливало зовнішнє життя вченого, не збурюване відвідинами знайомих, не перерване жодним збоєм, жодним, навіть найменшим, відступом від щоденного розкладу.