Лише тиждень тому (за три дні до візиту пані Ванди) я зауважив певен факт, який переконав мене, що або мої спостереження не були докладні, або сталася якась зміна в дотеперішньому розкладі життя Челяви.
Це було минулого четверга.
Втомлений цілоденною працею, я засидівся того вечора трохи довше в американському барі і лише після десятої вдалося мені вирватись із веселого гурту приятелів. Пора була холодна, струменів дощ, безжально шмагав вітер. Ледве чалапаючи по воді, я дотягнув ноги до свого дому і вже збирався ввійти до середини, як раптом вхідні двері кам’яниці відчинилися, і на порозі з’явився якийсь підозрілий суб’єкт.
Зауваживши мене, незнайомець швидко насунув на чоло широкий чорний капелюх і віддалився, злегка похитуючись, в напрямку міста.
Сталося це так швидко, що я не встиг – попри щире бажання – докладніше придивитися до нього; здалося-бо мені, що він не дуже радий був зустрічі. Незважаючи на це, протягом блискавично короткої миті я зміг побачити профіль обличчя, який примусив мене замислитися: я мав враження, що виходив із будинку Челява. Невдовзі, однак, визнав це припущення за недоречне: було надто темно, щоби розрізнити риси, а всілякі домисли у таких умовах є надто ризикованими. Зрештою, вбрання незнайомця, дуже занедбане, майже злиденне, виключало щось подібне. Дивувало лише, що відчинив собі браму сам (я чув виразно скрегіт ключа), ймовірно, мусив це бути один із мешканців будинку, якому господар дозволив зробити ключ. З іншого боку, проте, здивував мене його підупалий вигляд – як на мешканця нашого будинку був занадто обдертий. Але кінець моїм міркуванням поклала злива, яка саме підсилилася; я перестав оглядатися за постаттю, що зникала за рогом, і, користуючись з того, що загадковий гість чи співмешканець двері за собою в поспіху не замкнув, увійшов до будинку і незабаром опинився у себе.
Наступного ранку я щиро сміявся з учорашньої зустрічі і своїх припущень. І, без сумніву, забув би про цю пригоду, коли б не поява в мене трьома днями пізніше пані Челяви.
Те, що тоді від неї почув, примусило мене замислитися, наводячи на думку, що, можливо, я не зовсім помилився.
Попрощавшись із пацієнткою, ще тієї ж ночі я взявся до з’ясування справи. Керований передчуттям, що «хвороба» пані Ванди є у певному зв’язку з моїм «видінням», я відразу ж після десятої вийшов із квартири на сходову клітку і, перехилившись через перила, чигав на коридорі свого поверху.
Очікування мене не зрадило. Коли вже погасло світло, я почув під собою тихе рипіння дверей і обережні кроки – хтось ішов сходами додолу. Скориставшись із шурхоту, який, попри все, викликала ця обережна хода, я й собі зійшов на низ, щоби тут побачити темний силует чоловіка, який бовванів на тлі шибок вхідної брами. Не підлягало сумніву – був це той самий потертий суб’єкт, що й тиждень тому.
Він відчинив собі ключем двері і затримався на мить біля виходу, пильно приглядаючись до чогось на своїй долоні. Тихий брязкіт металу, що його він пересовував пальцями, полегшив мені орієнтацію – лічив гроші перед відходом.
Відтак, ніби не довіряючи очам, підніс монету до світла і, відхиливши голову назад, приглядався її вартості. Завдяки цьому його обличчя опинилося в промені світла газового ліхтаря, що стояв біля будинку, і тоді я переконався, що незнайомцем є Челява або ж хтось до невпізнання подібний. Наразі мені цього було достатньо, і я повернувся нагору. Тут, зручно витягнувшись на канапі, почав аналізувати темну поки що для мене справу.
Отже, професор або його фізичний двійник у таємничий спосіб потай вихоплюється ночами з дому і, очевидно, зовсім не бажає собі, аби хтось його зустрів дорогою. Може, робив це й давніше протягом місяців, років, і лише випадок зрадив мені його мандрівки?
Але з якою метою і чому в такому злиденному одязі?
А саме це перебирання становило єднальну ланку з зізнаннями його дружини й схилило мене до ствердження тотожності нічного волоцюги з Челявою. Бо ось, що я довідався під час першої консультації з уст професорової:
– Від певного часу, – розповіла стурбована жінка, – я піддаюся невимовно прикрій галюцинації, яку мушу приписати моїм хворим нервам. У минулу середу лягла спочивати, як завжди, раніше, але не могла заснути, незважаючи на всі зусилля. Ніч була ясна, і місячне сяйво падало у спальню повними струменями. Я вже хотіла встати, щоби прийняти снодійне, коли раптом двері лабораторії тихо прочинилися, і наді мною схилилася якась постать. Я скрикнула, інстинктивно шукаючи руку чоловіка, що спав на сусідньому ліжку. Знайшла її мертвотно холодною (як це завжди в нього під час сну), але Стах не прокинувся.