– Видиш, братчику, відразу вгадав, що тут щось світить. Але якось піде. Будемо разом студіювати, може, щось із того видлубаєш. А варто – дуже, дуже! Що за типи, що за люди! Панорами божевілля, пандемоніум жадань, розквіт злочинства! Пишні вияви! Чув-єсь, що той зарізяка з-під вікна теревенив перед хвилиною?
Я зробив ствердний рух головою.
– А знаєш… Ага, як ся пишеш?
– Казимир Дзержба, – вигадав я щось похапцем.
– А знаєш, Дзержбо, що у тому всьому найчудовіше?
Я подивився на нього запитливим поглядом.
– Те, що жоден із цих добрих людей не припускає, що за ними спостерігають. Нібито розмовляєш з ними, підтакуєш, додаєш – а все зумисне, згідно з планом, методично. На шнурку їх воджу.
– Слухай-но, Стаху, – обірвав я його, – а тобі це нащо?
– Задля аматорства, звичайно. Такий собі дилетантизм. Розумієш? – відказав швидко.
– Розумію. Тебе це забавляє?
– Так, так. Вроджена схильність до вивчення людської підшивки. Зрештою, мені тут добре. Потребую їх, не міг би вже жити інакше. Поза тим люблю багенце. Це моя стихія.
– А давніше?
– Як то давніше? Маєш на думці моє минуле? Гм, так було більшменш від ранньої молодості. Завше щось тягло мене до цих нір. От, така собі нічна людина.
– І цього тобі вистачає для щастя? Цих злиднів, цього бруду?
– Так якось уклалося, – він посмутнішав. – Але незабаром це зміниться. І мені теж належиться моя частка. Подбаю про гроші.
Дивився дико, мстиво, гнівно.
– Ще почекаю якийсь час, – додав він похмуро, – але потім… Втім, тебе це не обходить. Ліпше побалакаймо про щось інше.
І розпочав зі мною диспут про питання психозу. Я був здивований. Цей обдертюх говорив, як першорядний психіатр. Знав усі найновіші теорії, всі дослідження, експерименти, розбивав одні, спростовував інші. Погляди його, забарвлені сильним індивідуалізмом, нагадували мені відчити Челяви; були моменти, коли я починав сумніватися в існуванні двох різних людей – брата Стахура і професора. Зливалися в одне. Але ілюзія зникала після першого ж погляду на це обличчя, брезкле від пиятики, порите рубцями, після звуку цього голосу, захриплого від нічних вибриків. Переді мною сидів Стахур, брат Стахур, лише з багажем знань професора Челяви. Дивним було все це, таємничим, але реальним.
Близько п’ятої ранку ми розійшлися. Він залишив корчму першим, я вигулькнув через кілька хвилин за ним, дотримуючись належної дистанції. Йшли ми, звичайно, в один бік – аби стежити далі за ним, я не потребував відхилятися від маршруту до свого дому.
У три хвилини на шосту – ще до того, як у кам’яниці розпочався рух – він відчинив браму і зник всередині.
Втомлений цілонічним безсонням і я невдовзі вклався на дві години подрімати. Близько восьмої встав, щоби змити зайвий уже грим і перебратися. Сьорбнувши кави, поспішив до університету. Того дня закінчував Челява цикл своїх лекцій на тему «Психоз і статеве життя». Для мене, що вже кілька років не відвідував лекцій, та година мала особливу вагу. Віджили спогади, пригадалися амбіції і клопоти студента. Розчулений, я вітався зі старими авдиторіями, довгими, холодними коридорами.
Лекція розпочалася о десятій. Професор розповідав, як завжди, пречудово, розгортав свої погляди ясно, прозоро і глибоко. Проте в голосі було чути втому, в рухах знервованість і неспокій. На середині доповіді цікавість слухачів підсилилася – науковець наводив приклади, що ілюстрували його теорію. Були надзвичай пластичні, подані з переконливою силою виразів. Та, я впевнений, ні на кого не справили такого враження, як на мене. О, хто ж передасть мій подив, коли між випадками сексуальних збочень я зустрів історію, почуту минулої ночі в корчмі! Професор повторив її без зміни змісту, надаючи лише відповідної до аудиторії форми. Челява сумлінно використав враження Стахура.
Одразу ж після лекції, близько одинадцятої години ранку я повернувся додому і попросив аудієнції у пані Челяви в її помешканні. Прийняла мене без вагання. Ми мали для розмови досить часу, бо вчений приходив на обід допіру о першій пополудні.
Із зрозумілою цікавістю слухав її звіт про минулу ніч і ранок.
Відповідно до моєї поради, замкнулася вчора ввечері близько десятої в кімнаті, що прилягає до спальні, намірившись перечекати годину «галюцинації». Як оце після десятої ночі почула за стіною тихі кроки. Стримуючи дихання, дивилася на спочивальню через отвір для ключа. Посередині яскраво освітленої електричною рампою спальні стояв «двійник», розчаровано дивлячись на її порожнє ліжко. Якийсь час крутився, наче дикий звір у клітці, нарешті, неначе здогадавшись, схопився за клямку дверей сусідньої кімнати. Коли його спроби скінчилися нічим, зробив кулаком погрозливий жест у бік професора, зануреного у мертвий сон, і вийшов через кабінет. Лише тоді пані Ванда з почуттям полегшення пішла спочивати.