Зранку встала раніше, близько пів на шосту, і була свідком повернення Стахура. Вийшов знову на мить із робітні чоловіка, але й цим разом не заставши її у кімнаті, зник у таємничій глибині. Протягом усього часу Челява не зрушився на ліжку, не розімкнув уст. О восьмій прокинувся, поснідав і через чверть години, проведений дружиною на сходи, вийшов із помешкання.
– Чи не повернувся ваш чоловік через хвилину, аби зазирнути до робітні? – запитав я.
– У жодному разі. Вхідні двері помешкання я залишила відчинені для провітрювання кімнати і сама до кількох хвилин по десятій перебувала у спальні, час від часу виходячи на сходову клітку. Абсолютно нікого не було. Повернення чоловіка не минуло би моєї уваги.
– Так, звичайно. А я о десятій годині вже особисто слухав лекцію професора. Отже, усне порозуміння виключене. Чи чоловік не зазирав ані разу перед відходом до лабораторії?
– Ах ніяк. Поспішав якось незвично і був знервований, як, зрештою, взагалі останніми днями. Мені здається, пане докторе, що він уже знає про моє переселення до салону.
– Припускаю що так, судячи з інших ознак.
– Але в який спосіб? Чи Ви вважаєте, що вже встиг порозумітися з тією огидною людиною? Бо ж усе сталося вперше цієї ночі.
– Не обов’язково – може, цього навіть не потребує.
У погляді професорової було чекання пояснень.
– Я поки що утримаюся від відповіді. Можливо, незабаром знатимемо всю правду. Чи не маєте, шановна пані, ще чогось мені сказати?
– Звичайно. Ідучи з дому, чоловік приступив до мене і з рідкісною для нього стурбованістю промовив: «Вибач мене, що наражаю тебе останнім часом на певні неприємності, але роблю це в ім’я науки. Зрештою, добре зробила, сховавшись. Незабаром все зміниться у кращий бік. Про всяк випадок, май при собі вночі цю зброю». І простягнувши мені браунінґ, швидко вийшов.
– Гм, це цікаво. Отже, побоюється. Гадаю, що вдень ви у безпеці – від восьмої ранку до восьмої вечора.
– Я постановила собі не розлучатися з револьвером. Якщо ця людина справді існує, то його близьке сусідство в робітні є занадто ризиковане.
– Прошу зберігати спокій. Він тепер, найімовірніше, нешкідливий. Зрештою, мусимо зараз туди зайти.
– Куди? До робітні? Це неможливо! Чоловік носить ключ завжди зі собою.
– Пішлемо по слюсара, прошу не перейматися.
– Ні! Я не можу цього дозволити. Зауважить.
– Нема чого боятися. Замок накажемо мерщій направити.
Пані Ванда поступилася.
Через годину я ввійшов до загадкового «святая святих», а професорова з тривогою виглядала із спальні. Припущення мої справдилися цілковито: у так званій лабораторії я застав зануреного в сон Стахура. Не роздягнувся навіть, лежав у своєму обдертому, зашморганому вбранні. Сон його мав ознаки абсолютно подібні до тих, які зауважила пані Челява у чоловіка, – тіло було наче задубіле, крижане, серце не билося. Стахур спав кам’яним сном.
Заохочена мною пані Ванда підійшла до двійника, аби розпізнати нічного зайду, який стільки разів затьмарював їй години спочинку. Бідна жінка зупинилася у безпорадній задумі перед незвичним феноменом і лише після мого зауваження, що час вертати, прокинулася від задуми.
Закликаний повторно слюсар направив замок, після чого я знову зачинив двері «робітні».
– А тепер, – промовив на прощання, – я маю до вас, шановна добродійко, маленьке прохання.
– Прошу, пане докторе. Про що йдеться?
– Хотів би особисто познайомитися з професором. Для цього прошу бути з ним нині о п’ятій пополудні в кав’ярні, яку ви завжди відвідуєте. Спосіб нав’язання знайомства я знайду сам. Звичайно, Ви мене ані словом не зрадите, і ми познайомимося сьогодні лише вперше. Розумієте мене, люба пані?
– Радо погоджуюся, але за умови, що ви його не наразите на щось неприємне. Хочу, щоби він за всяку ціну уник компрометації.
Пообіцявши найсуворішу конфіденційність, я попрощався і повернувся до себе.
Матеріал у справі Челяви, зібраний, починаючи від вчорашньої ночі, виглядав тепер дуже цікаво. Треба було лишень проаналізувати його і зробити висновки.
Я не сумнівався тепер анітрохи, що між ученим і Стахуром існує особливий психофізичний зв’язок, завдяки якому стан яви першого супроводило близьке до каталепсії, але не ідентичне їй западання у сон другого; спільним обом життєвий струм, здавалося, переходив від одного до другого, роблячи неможливим одночасний біологічний процес; ці люди, ймовірно, ніколи не промовили між собою жодного слова, не зазирнули один одному у вічі – не могли, навіть якби хотіли.