І спокійно пересунув фігури на належні позиції.
Хоч я чекав цього, але важко було мені приховати здивування. Стахур, зауваживши вираз мого обличчя, засміявся, тріумфуючи:
– Ну що, чи не правда, що так стояли?
Я без вагання погодився.
– Але звідки, до дідька, можеш щось таке знати? Мабуть, не на підставі шахової техніки? Зроблені мною істотні помилки ні в чому не суперечать техніці гри.
– Знаєш що, Дзержбо? – відповів він, трохи помовчавши. – Облишмо в спокої ці фігури. Я сьогодні надто збентежений, аби добре грати. Натомість займімося чим іншим. Не уявляєш навіть, якої цікавої справи ти торкнувся, ставлячи мені випадком свою загадку. Та я тобі загадаю ще цікавішу, яка й не снилася нашим мудрецям. Зузу, серденько, подай-но ще чарчину! – гукнув він молодій кельнерці, що проходила поруч, і пригорнув її широкими обіймами.
Дівчина спритно вихопилася з них, щоби невдовзі повернутися із замовленим напоєм. Стахур посадив її собі на коліна і, обсипавши цілою гамою плебейських пестощів, знову випустив зі своїх обіймів.
– Тепер можеш летіти, голубко.
– Розкішна дівка, – звернувся до мене, вказуючи на неї. – Що за тіло! Делікатеси, літераторе, марципани! Раджу тобі поупадати за нею. Не пошкодуєш. Але то справи другорядні на теперішній момент. Почнемо дискусію з погляду вічності.
Витягнув перед себе ноги, глитнув ковток абсенту і, дивлячись мені в очі, із загадково-таємничим виразом почав:
– А знаєш, Дзержбо, з ким грав у шахи твій доктор?
– Звідки можу знати? Про прізвище партнера я не питав.
– Зі мною.
Стахур з помітним задоволенням спостерігав за враженням, викликаним цим зізнанням.
– Жартувати здоров’ю не шкодить. Кпиш чи шляху питаєш?
– Говорю серйозно. Пан доктор грав учора ввечері близько сьомої цю партію зі мною, тобто з професором Челявою.
– Брешеш, Стахуре. Знаю Челяву з університетських лекцій, але не особисто; був він колись моїм професором, викладав психологію аномальних станів.
– Казка! Чудово! Вітаю тебе, любий мій учню!
Стахур від усього серця обійняв мене.
– Ти збожеволів?!
– Анітрохи. Брат Стахур і професор С. В. Челява – це одна особа у двох формах, тобто у двох тілах. Розумієш, серце?
– Анітрохи.
– Non fa nіente, raqazzo mіo, non fa nіente, як кажуть італійці. Себто – не біда, мій хлопче, не біда. Ось тобі згрубша заяложена парабола, трохи, може, ординарна, але пристосована до тутешнього середовища, – він сягнув по брудний кухоль з-під пива, налляв туди частину абсенту зі своєї чарки і поставив переді мною обидві посудини.
– Чи бачиш цю коштовну рідину?
– Ну то й що з того?
– Крізь стінки кухля виглядає каламутно, в келиху блищить, як сльоза. Чи не так? А прецінь і тут, і там трунок той самий. Річ в оправі, серденько, річ у рамці. Остаточний вигляд і враження є сумою змісту і форми, хоч в обох ідентичний зміст повторюється. Але й форма має голос, дорогенький, – і те гарне тіло, аякже, і це бідне, потовчене в нічних бійках, порізане, обрезкле від пиятик і лайдацтва тіло. Ну, зрозумів нарешті?
– Зрозумів.
– Слава Богу, пардон, демонові життя – не вірю в Бога. Ото літератори! Все розуміють, на все погоджуються – за винятком гріхів проти мистецтва! Та щоб мене зрозуміти, треба трохи терпіння й часу…
Потягнувся за чаркою і мовив далі тоном спокійної оповіді:
– 1867 року, 20 лютого в містечку N. з’явився на світ дивний каприз природи: у певної подружньої пари народилося двоє близнят чоловічої статі, що зрослися стегнами. Після вдалої операції одне з них запало у дивний стан змертвіння, аби через дванадцять годин смертельного сну повернутися до стану яви, коли ж одночасно друге немовля виявило ознаки, притаманні перед тим першому. Духовна влада мала при хрещенні чималий клопіт. Консиліум учених і лікарів жваво зайнявся феноменальним випадком, щоби нарешті оголосити, що, ймовірно, вони мають справу з єдиною особистістю, втіленою у двох емпіричних особах. Психічна енергія, що надихає життям наші тіла, була одна й та сама, а отже, і пам’ять спільна; так, духовна сила була ідентична, але не тіла – це були два різні фізичні пристрої. Кожен із нас, як емпірична особа, є сумою двох елементів, з яких один для нас спільний.
Наслідки цього капризу життя кидаються в очі при першому ж зіставленні – мій організм, збудливіший зі статевого погляду, визначально вплинув на формування вдачі, яка, у порівнянні з нахилами професора, вражає розбещеністю. Можливо, з цього джерела випливає моя закоханість у бруд і негідне життя. Проте пам’ять й інтелект є нашою спільною власністю, як щодо сили, так і щодо якості.