Я був від самого початку людиною ночі, не знав дня і його справ. Ніч і її морок розпростерли наді мною від самої колиски турботливі крила.
Ти зрозумієш труднощі виховання. Ми втратили батьків на сімнадцятому році життя. Він (тобто я у постаті теперішнього професора Челяви) мав вдачу холодну, спокійну, майже безстатеву. Це полегшувало йому навчання, дозволяло виявляти ініціативу. Ми виїхали за кордон. Чутка про нас зникла. Він заопікувався мною – ха-ха! Заопікувався! Кат би його взяв! Соромився мене, ховав від світу, тримав у таємниці від людей моє існування.
Я відразу підпорядкувався йому з покорою бидляти. І це зрозуміло – в обох нас співдіяла (бо той самий інтелект, той самий sріrіtus movens – рушійна сила, та сама пам’ять. Він уярмив моє тіло. Зрештою, я потурав йому почасти завдяки моїм дочасно пробудженим пристрастям. Я став завсідником корчми, ґвалтувальником жінок, виродком – маю кілька людських життів на сумлінні (хе-хе, на сумлінні!). Вчинив кілька злочинів. Спромігся якось вислизнути, переховуватися.
– Чи не намагався він звільнитися від тебе?
– Спочатку так. Потім прийшла йому пекельна ідея, завдяки якій я став для нього незамінним. Став професором університету, великим психологом і вирішив безоглядно експлуатувати з кафедри мої найглибші переживання. Негідник! Зручно влаштувався, володіючи двома тілами. Багато років сплю, як пес, у зачиненому, ніколи не опаленому кабінеті, аби вночі жити з тих кількох монет, які він мені милостиво залишає. Скнара! Навіть вбратися не маю за що – ходжу в його зношеному одязі. Гнида!
– Як довго він має намір зберігати це співіснування в такому близькому сусідстві? Ви, мабуть, повинні знати найменше тремтіння думок одне одного?
– Звичайно. Зверни увагу, Дзержбо, – цей егоїст у професорському сурдуті постановив із себе і з мене (передусім з мене) зробити наукову проблему, над якою віддавна працює. Справа вже на підході до завершення, з дня на день може мене позбутися, витиснувши перед тим, як цитрину. Але я його випереджу! – додав він із диким блиском в очах.
Я затремтів.
– Але ж він мусить знати про твої наміри щодо нього?
– Звичайно, він знає.
– Чому ж не застосує засобів обережності? Чи грає з небезпекою?
– Ха-ха! Так отож! Пан професор прорахувався. Надто довіряє дотеперішній перевазі нашого спільного sріrіtus movens, нашої спільної особистості. І почасти має рацію. Завжди досі стримував мене від самостійного вчинку якийсь внутрішній спротив. Але й організм має свій голос і права, любий Дзержбо, саме так – і це упосліджене, завжди злегковажене тіло. Я нині п’яний і сильний. Він перетягнув струну. Останній експеримент, ця вершина його праці, корона, яка має увінчати його витвір, ганебно провалився, розпаливши в мені цієї ночі непогамовний бунт. Він викликав із таємних закутків темні сили, які його знищать. Тому саме сьогодні ставлю все на одну карту і говорю вільно. Не видаси мене?
– Будь спокійний. Кажеш про кінцевий експеримент. Що маєш на увазі?
– Ха-ха! Цікавий експеримент, єдиний у своєму роді! Його предметом є Ванда Челява. Ця людина, холодна, мов риба, майже асексуальна, одружилася з гарною жінкою – дуже гарною і молодою. Мучить її, складаючи в жертву своїй великій науці.
Звичайно, я знав про її існування і вигляд. Пекельно мені подобалася і я прагнув її. Ти знаєш, що значить для такої особи, як я, фізичне прагнення жінки, пожадання її? Він спочатку чинив мені внутрішній спротив, не дозволяючи навіть входити до їхньої спальні. Але жага моя зростала – та несита жага, яка у нього є майже в стані зникнення. Нарешті піддався і дозволив дивитися на неї вночі – хотів, бач, із цього мати користь, створити ще один конфлікт у нашому симбіозі і залучити цікаві вияви, які випливали з цього, як останню ланку в ланцюг своїх дослідів; прагнув випробувати і в цьому напрямку владу, яку мав наді мною.
Я ж довший час обмежувався спогляданням. Жінка спершу не відала про мої нічні візити, допіру вчорашньої ночі, зауваживши мене, сховалася у сусідньому салоні. Але ж не втече від мене! Нині я вже намагався штурмувати зачинені двері, і лише коли вона почала кричати, я, боячись, що збудяться сусіди, пішов, щоби напитися і набратися відваги. Занадто мене роздражнила. Це скінчиться для них фатально. Секс, мій любий, це непередбачуваний елемент. Сьогодні ще повернуся, заволодію Вандою, заберу гроші, а самого задушу, як пса. Якщо нині цього не зроблю, завтра він зі мною поведеться так само.
Договорюючи ці слова, Стахур зірвався зі стільця і виклично дивився вдалину. Був страшний. Гострі білі зуби, мов ікла роз’юшеного вепра, блищали у викривлених пристрастю устах, спітніле волосся спадало в безладі на чоло.