Аби позбутися гнітючого враження, занурився в лектуру аж до опівночі. Біля дванадцятої, знуджений книжкою і підбурюваний непереборною спокусою, відхилив край штори, аби визирнути у вікно. І знову дрижаки тривоги пройняли його: блідий мужчина й досі стояв непорушно за шибою на правому крилі і, яскраво висвітлений магнезієвим виблиском місяця, обезвладнював суворим поглядом. Занепокоєний, Вжесьмян щільно засмикнув штору і силувався заснути.
Але даремно: нестерпно збурена уява не давала спокою. Допіру над ранком упав у короткий нервовий сон, повний примар і візій. Назавтра, коли близько полудня прокинувся з запамороченням голови, першою думкою було глянути у вікна вілли. Після чого зітхнув із полегшенням: уперте обличчя зникло.
День минув спокійно. Однак надвечір він уздрів за шибою на першому поверсі втуплену в себе маску якоїсь жінки. Розвіяне волосся облямовувало її лице, лице зів’яле, з рештками великої колись вроди; лице причинної, із парою жаских, несамовитих очей. І вона теж, попри очевидне божевілля, дивилася на нього суворим поглядом свого товариша з правого крила. Обидва, здається, й гадки не мали про спільне перебування у дивному будинку. Єднав їх лише вираз погрози у бік Вжесьмяна…
І знову по безсонній ночі, змарнованій на перезирання з переслідувачами, настав день, вільний від машкар. Але допіру морок уклав таємну згоду з ніччю, у третьому з ряду вікні виникла нова з’ява, аби не вступатися до ранку. Поволі, упродовж кількох наступних днів, усі вікна вілли заповнилися зловісними постатями. Із-поза кожної шиби визирали чиїсь розпачливі очі, чиїсь обличчя, переорані болем або божевіллям. Дім спозирав на нього очима маніяків, мармизою шаленців, шкірився усміхом одержимих. Жодного з тих людей він ніколи в житті не бачив, але всі були наче звідкись знайомі. А звідки – не відав. Кожне обличчя мало вираз, відмінний від решти, однак усіх єднав вияв погрози – вочевидь, машкари мали його за спільного ворога. Ця ненависть вражала і заразом притягала як магніт. І, дивна річ: у найглибших порухах душі він розумів їхній гнів і визнавав цілковиту його слушність.
А тамті, неначе відчуваючи його здаля, набирали певності виразу, і їхні маски, що не день, ставали все безжальнішими.
Аж поки одної серпневої ночі, коли він, вихилившись у вікно, покірливо приймав випромінений у нього струмінь ненависть, нерухомі досі личини раптом ожили – в усіх очах зблиснула та ж сама воля. Сотні вихудлих, як тріски, рук піднеслися вгору вказівним рухом, і кількадесят кощавих пальців нараз виконали знаменний жест…
І Вжесьмян збагнув: його запрошують усередину. Мов під гіпнозом перескочив парапет вікна, перетнув вузький пас вулиці і, переступивши через штахети, рушив алеєю до вілли…
Була четверта над ранком, пора перших досвітанкових зблисків. Маґнезієві сплески місяця топили дім у сріблястій вирві, виманювали з нього назовні продовгасті ламані тіні. Дорога була ясна, сліпучо біла на тлі жалобного кипарисового муру. Глухо, але виразно лунали кроки на камінних плитах, тихо шемріли фонтани, таємничо дзюрчали водні луки… Він вступив на терасу і щосили шарпнув за клямку: брама піддалася. Ішов довгим коридором між подвійного лісу коринтських колон уздовж стін. Нічний напівморок розсвічувало місячне сяйво, яке, просотуючись крізь вітраж у кінці галереї, вичакловувало на порфірі паркету зелену казку…
Раптом на переході з-поза стовбура колони вигулькнула якась постать і рушила за ним услід. Його пройняли дрижаки, одначе мовчки простував далі. Відтак, за кілька кроків від заглибини між колонами відірвався новий силует, за ним третій, десятий – усі вони йшли за ним. Хотів повернутися, однак йому заступили дорогу. Тоді минув ліс колон і завернув до якоїсь округлої залі праворуч. Тут було ясно від місячних полисків і роїлося з’явами. Він тинявся поміж ними, шукаючи виходу. Даремно! Вони вперто оточували його щодалі тіснішим кільцем, а з блідих, безкровних уст виростав грізний шепіт:
– Це він! Це він!
Тоді він спинився і виклично кинув у тлум:
– Чого ви хочете від мене?
– Твоєї крови! Ми хочемо твоєї крови! Крови! Крови!
– І що вам до неї?
– Жити! Ми хочемо жити! Пощо викликав нас із хаосу небуття і скарав на розпач напівтілесного животіння? Поглянь-но, які ми бліді і безсилі!
– Милосердя! – йойкнув він, кидаючись до кручених сходів у куті залі.
– Гей, тримайте його! Оточуйте! Оточуйте!
Шаленим ривком злетів він сходами і втрапив до якогось середньовічного покою. Однак переслідувачі вдерлися за ним. Гнучкі їхні рамена, флюїдні, вогкі, як імла, долоні сплелися у макабричний хоровод без виходу.