Сержант саме добрався до третього поверху. Шпонар швидким рухом витягнув руку за жінкою, яка була найближче, а потім передав її рятівнику, який був нижче.
– Розтягніть полотнище! – скомандував Шпонар, побачивши, що людей на балконі побільшало і пожежа вже палахкотіла зсередини.
Врятувавши таким чином ще кілька осіб, він доручив решту роботи колегам, залишаючи собі найважче завдання в глибині палаючого будинку. Поправив на голові шолом і, відстебнувши карабінчик та подолавши останній щабель, кинувся у вогняні обійми.
Тут він і розпочав свою доблесну справу пожежника. Як водолаз на дні моря, Шпонар кидався на всі боки, гарячково пробігав покої й покинуті спальні. Раптом наштовхнувся на тіло, яке лежало на паркеті. Нахилився, підняв його і в клубах задушливого диму кинувся до вікна. На щастя, натрапив на одного з пожежників і передав йому тіло: чарівну десятирічну дівчинку, а відтак повернув у глиб бічного крила. В цю мить переможна пожежа опанувала лівий простір третього поверху і протискалася пекучою лавою в саму середину. Сержант на мить озирнувся, щоб побачити вузьку, пурпурову шию полум’я, яка тягнулася з алькова, він вдихнув повітря і тоді відчув до болю знайомий запах її волосся.
Шпонар не вперше зустрічався із цим запахом під час пожеж: полум’я пахло чебрецем і листям горіха – запахом тих самих відварів, якими Маґда так любила мити своє довге чорне волосся. Не було жодних сумнівів: то була її пожежа! Раптом йому перепинив шлях червоний привид діви. Вона була дуже висока, потворна і потрясала вогняними косами. Прикрившись від неї рукою і тремтячи усім тілом, Шпонар запитав:
– Чого ти хочеш від мене?
У відповідь на її вустах зблиснула жорстока посмішка, і вона своїми патлами загородила прохід.
– З дороги! – крикнув божевільним зі страху і гніву голосом. – З дороги, Маґдо!
І пройшов крізь неї, як крізь пурпуровий туман. Тільки щось опекло його руки і шию, що він аж зашипів від болю. Але пробився. Тим часом інші пожежники спускали мешканців на полотнищах або рятувальних стільцях, поспішно зв’язаних зі шнурів і простирадл. Залишився ще останній поверх. В цей час вогонь уже тріумфально палахкотів понад дахами.
Шпонар двоївся і троївся. Був усюди. Як демон спасіння, стрибав у найбільший вогонь, із безмежним презирством до життя зависав над прірвою, і щохвилини, мов линвоходець, гойдався між небом і землею. Власноручно виніс з полум’я двадцять осіб, врятував від небезпеки двох колег, забезпечив відступ кільком іншим. Але безперервно його переслідував привид червоної діви, дражнив запах її вогняного волосся. Тут виринуло її обличчя з туманного диму, там прошмигнула її кривава постать на тлі ґанку, який уже валився, а в іншому місці розвівалися пекельні коси.
Про те, щоб уцілів будинок не могло вже й бути мови; дотліваючі балки верхніх поверхів падали з гуркотом додолу, продірявлена, як решето, стеля обвалювалася з гуркотом. Купка мешканців із четвертого поверху зібралася біля одного із вікон: двоє людей похилого віку, якась хвора каліка і молода мати з немовлям біля грудей.
Пожежники під орудою сержанта поспішно пришпилювали великий рятунковий мішок, яким спускали мешканців на землю. Раптом пролунав крик жінки із вікна. Нещасна, притримуючи лівою рукою дитину, показувала другою рукою на клубовисько полум’я, яке з жахливою швидкістю наближалося з глибини покою. Клуби жовтого, кусючого, кучерявого диму оповили цю трагічну групу.
В мить, коли подув вітер і розвіяв дим, Шпонар побачив жахливу картину. Через вікно по-зміїному вигнулася Червона Маґда і своїм вогняним мацаком намагалася підпалити великий рятунковий мішок. Сатанинська посмішка грала на губах діви, радість осяювала обличчя в обрамленні пломеніючого волосся. Єхидне жало уже досягало полотна…
– Ісусе, Маріє! – застогнав Шпонар. – Згинь, маро!
І накресливши у повітрі знак хреста, кинув у неї топірцем. Удар потрапив у чоло. Пролунав жахливий зойк і довге, протяжне виття. Червона примара квапливо відступила у глибину дому і зникла безслідно.
Сержант провів рукою по чолу і роззирнувся довкола, його почали покидати сили, і на допомогу прийшли його товариші. Пожежа відступила і почала гаснути, ось уже й помпи нарешті перемогли. На небі посіріло, і смертельно змучені, почорнілі від диму пожежники спустилися по драбинах, останнім зійшов Петро Шпонар…
Враз до нього долинули якісь вигуки. З натовпу, який зібрався під обгорілим будинком, хтось прокричав жахливе прізвисько:
– Червона Маґда! Червона Маґда!
Натовп схвильовано загудів:
– Розступитися! Розступитися! То її батько!