Здавалося, що пожежа не зачепила жодної ялинки, які оточували будинок. Дивно, але факт.
«Чудове місце», – подумав собі Роєцький, наближаючись до решток кам’яної тераси. В цю мить він почув за однією з уцілілих стін брязкіт металу.
– Хтось тут є, – шепнув сам до себе.
Раптом з-за обсмалених одвірків появився якийсь чолов’яга, переступив стос цурпалків і привітався, піднявши капелюха.
– Славайсу, пане!
– Слава навіки… Чи не знаєте випадково, чий то дім згорів?
– Та знаю. Тут перед кількома літами погорів такий пан Должицький, інжінір. А тоді виїхав до Америки. Вже зо п’ять літ, як тото згоріло – і так стоїть, як на другий день по пожежі. Бояться люди зачіпати. А я собі ту межи тим всім надибав залізні гаки, щоби вибирати вугля, то нині хтів забрати. Воно й так нікому не придалобися, а я, прошу пана, тесля і муляр.
– А, ну так, розумію, пане тесля. Але мене дивує, що тут ніхто до тих пір не побудувався. Шкода місця – таке гарне розташування, такий мальовничий закуток… Чи пан Должицький, як виїжджав, якось розпорядився щодо того ґрунту?
– Як я чув, – пояснив ремісник, – мало не задармо відступив те місце громаді міста.
– Задармо? Таке гарне місце і то після такої втрати?!
Тесля змовницьки всміхнувся.
– Та й так не знайшов би на ту землю купця. Я вже пану казав, що за п’ять літ на те місце ніхто не злакомився. То так є. Хто потребує певної страти?.. Всі ж знають, що пан Должицький був не першим, хто попікся на тому інтересі. Та що тут багато говорити – Погарисько і все.
– Погарисько? Не розумію. Та то просто погорільщина.
– Так, пане. Погарисько. Я знаю, що кажу. Погорільщина – то ще іншого. Тутешні назвали те місце Погариськом тому, що тут ще жодна кам’яниця цілою не зосталася. Кождий дім, хоч би яким моцним був, раніше чи пізніше мусить згоріти. Люди кажуть, жоден не встояв і чотири місяці. Тьху, – додав, спльовуючи на землю, – закляте місце та й все!
Архіваріус недовірливо посміхнувся.
– Дійсно, цікавий збіг обставин. То так виглядає, ніби вогонь просто заповзявся на той пагорб.
Тесля вигукнув:
– «Не виглядає», прошу пана, і не «ніби», – а таки так і є. Але заповзявся він не на цілий пагорб, бо тих ялинок, як пан видить, цілком не зачепив, а тілько на саму середину, то значить на те місце, де ставлять кам’яниці.
– Ну, ну, – зацікавлено продовжував Роєцький, – пане тесле, а скільки ви пам’ятаєте пожеж на цьому місці?
Тесля на хвилю замислився.
– Десять. – відповів за мить. – За моєї пам’яті тут горіло десять разів. Я маю трийцять літ.
– Овва! – щиро здивувався пан Анджей. – Та то ніби раз на три роки?!
– Та так виходе… Здається, що давніше випадки ставали частіше, але тоді ще люди були не похопилися, що то таке. Найстаріші з мешканців Кобриня пам’ятають ще ті часи, пан би багато чого від них довідався. Про той горб оповідають різні дива. І ніхто востатним часом не спішить тут ставитися. За моєї пам’яти тут будувалися самі заїжджі, які або ніц про ту справу не знали, або, як отойво пан Должицький знати не хтіли.
– А причини пожеж завжди були відомі?
– Та ніби й так, а ніби нє. Найчастіше займалась сажа в комині, але бували й інші причини: раз хтось кинув сірника, що десь в іншому місці спокійно догорів би та й все, то папіроса попала на в’язку соломи під ліжком, то знов запалена лампа перевернулася на подушку. Востатний раз горіло ніби через необережність самої пані інжінірової Должицької, котра чистила бензиною рукавички коло запаленої лампи. Вічно якась дурниця, щось таке, жи деінде минулося без сліду, а тут, пане, відразу такий пекельний вогонь – люди ледве ноги виносять, навіть врятувати ніц неможливо. Пожежники розказують, що кожного разу щось ніби перешкоджає їм гасити і пече немилосердно. Наші рятувальники вже з неохотою їдуть сюди, бо ніхто звідси цілим не виходить, щоби не був попеченим або покаліченим.
– А чи пан був присутнім хоч на одній з таких пожеж? – перебив його пан Роєцький.
– Та кілька разів, я тут недалеко живу. Га, навіть маю пам’ятку після останньої пожежі.
Відкотив рукав сорочки, показуючи великий, глибокий шрам на руці:
– Помагав рятувати і дістав за те кару: якась балка мало не роздробила мені руки. Недобре, пане, рятувати, коли тут горить. То потім любить мститись чоловіку. Ті, що гасили, за кілька днів починали горіти самі, – ледве вдавалося їх врятувати. Тому ніхто, крім пожежників, не йде сюди на порятунок, щоб не накликати на себе біди. Ліпше злого не руш. Зрештою, я гадаю, що це місце відоме вже на сто миль навколо, хто хотів би тут селитися.
– А все ж таки, – замислено промовив Роєцький, – а все ж таки, хтозна? Може, хтось-таки знайдеться? Люди бувають упертими…