Ремісник здивовано видивився на нього.
– То хіба який вар’ят… То дурна трата грошей і певна погибель…
– Гм, – багатозначно усміхнувся архіваріус. – Необов’язково, пане майстре, необов’язково. Треба тільки бути обережним. І більш нічого.
Обірвавши розмову, попрощався і повернув до міста. Через кілька днів підписав у ратуші контракт, за яким за нечувано низьку ціну одержав Погарисько у свою власність. У час залагодження формальностей архіваріус зауважив здивовані міни та багатозначні посмішки урядників. Якийсь поштивий, сивенький, як голуб, урядовець, відтягнув його на бік і пошепки відраджував від купівлі:
– То злий пляц, – шамкотів. – Парцеля під злою звіздою. Ніц коханий пан про то не відав? Не чував?
– Може, й чував, – відрізав незворушний Роєцький. – Але не вірю в такі глупства. Проте дякую шановному панові за добрі наміри.
І, потиснувши йому руку, покинув приміщення.
Наступного дня прийшли два листи: від знайомого юриста, який пробував відрадити його будувати будинок, і другий – «червоний» – з котрого аж пирскало ентузіазмом стосовно його наміру. Потім посипались також інші, як з рогу достатку. Здавалося, що ціле місто тільки про ту справу і говорило. «Архіваріус Роєцький, що місяць тому приїхав до міста, намірився ставити будинок на Погариську!!!»
Взяв і побудував. Аж втомлений настирливою кореспонденцією дорадників, постановив швидко і впевнено раз і назавжди покінчити з тою справою і звільнитися від настирливості влізливих ближніх. Певну роль тут зіграло і бажання показати «малому світикові», як переборюються пересуди і знищуються забобони.
Дружина, яка наразі мешкала в Варшаві разом з десятирічним сином Юзьом, схвалила його план, не надаючи ані найменшого значення пересудам про те місце, називаючи міщухів темнотою безпросвітною.
Задоволений відповіддю, Роєцький запросив відомого архітектора, який мав особисто керувати будівництвом. Воно йшло жваво, бо архіваріус не жалів грошей, і протягом двох місяців на вершині ялинкового пагорбку виросла гарна сецесійна споруда.
Роєцький так і охрестив її – Погариськом. Будівництво скінчили під кінець весни, а вже на початку липня сім’я Роєцького вселилася у новий будинок.
Пані Марія була просто захоплена провінційним гніздечком і одразу відчула себе, як вдома. Юзьо, блакитноокий хлопчина, не гаючи часу, вибрався на розвідку у глиб незайманої бразильської сельви, так йому подобалось називати ялинковий гайочок, що оточував віллу, і за якийсь час вияснив з бурхливою радістю, що у ній водяться руді вивірки, а може, навіть і сарни.
Улітку німий пагорб переповнився сміхом і гомоном веселих голосів. Навіть Нерон, великий сторожовий пес з білою латкою над вухом, був цілком задоволений новою будою, радісно повискував і розмашисто метляв хвостом.
Роєцькі постановили не готувати їжі вдома. Мар’яна, котра до того виконувала обов’язки кухарки, стала просто служанкою. Обіди і вечері їли в одній з ресторацій або замовляли додому. Такий невигідний порядок пан Роєцький вважав необхідним з міркувань безпеки. Господарі намагалися не палити в кухні, щоб таким чином уникнути одної з найімовірніших причин пожежі. Бо, незважаючи на свій скепсис стосовно пересудів, пан Роєцький дав собі слово, що буде дотримуватися всіх мислимих заходів обережності. Відкинувши з погордою всі оповідки про «закляте місце», знайшов природну причину, проти котрої не бунтував його тверезий розум: «очевидячки та ненормальна частота пожеж виникала внаслідок особливих атмосферних умов, адже простір, замкнутий колом ялинок, був винятково сильно насичений киснем. Люди одразу не зорієнтувалися і були необережними, а потім… потім…» Тут у роздумах пана архіваріуса наступала неприємна павза, яку, проте, одразу заповнював приблизно таким чином: «а потім ті дурнуваті розповіді про «фатальне місце», той смішний, забобонний страх витворили певний комплекс, що спонукав до необережних вчинків: щось таке на кшталт рефлексу, якісь неусвідомлені рухи рук, якусь згубну незграбність – і тоді… горить».
Тому Роєцький постановив бути обережним, навіть надмірно обережним. Хотів рішуче переламати ланцюг забобону, який обплутав місце його помешкання, розірвати пояс вогню раз і назавжди і до решти викоренити його струменем холодної, здорової поведінки.
Гасові лампи, свічки, всякі освітлювальні й обігріваючі пристрої були рішуче вигнані з Погариська, натомість віллу освітлював і обігрівав струм, сніданки і вечері розігрівались на електричній плитці.