Лиш до запалювання цигарок і сигар Роєцький вживав бензинових запальничок, – з дотриманням усіх заходів безпеки, певна річ.
Спочатку сімейству було досить важко звикати до всіх отих нововведень і новітнього укладу, та з часом призвичаїлися. Життя у Погариську попливло спокійним, розміреним плином.
Пан Анджей працював у міському архіві від восьмої ранку до обіду, потім повертався додому, де проводив решту дня у лоні родини. Вілла була близько лісу, і це провокувало часті екскурсії, з котрих Роєцькі повертались увечері жваві і в якнайліпшому гуморі. В похмурі дні спацерували алеями свого гайочка. Десь на узбіччі пагорба Юзьо відкрив кілька гранітних блоків, з яких сочилось джерельце, метикуватий хлопець обклав його камінням і зробив таку собі цямринку – вийшла криничка, мета частих походів і джерело прохолоди у спекотливі літні дні.
А в місті найпопулярнішою темою розмов все ще лишалось життя Роєцьких і те їхнє Погарисько. Не було забави чи приватного прийняття, де б про них не говорили. А вони самі мало зустрічалися з людьми, бо кобриньська громада обминала Погарисько десятою дорогою. Люди боялися перебувати на віллі навіть півгодини.
Роєцький з великою втіхою спостерігав щодня зацікавлені міни колег, які вітали його вранці на роботі, з їхніх очей і облич визирало здивування:
– Ну, то як там у шановного пана? Ще не горіло?
Інші стрічали на вулиці, співчутливо зазирали в очі й питали, гаряче тиснучи руку:
– То як там пану мешкається? Не трапилось нічого такого?
Архіваріус боки надривав зі сміху, розповідаючи дружині про ті зустрічі. Та було і кілька відважних друзів, які час від часу відвідували Погарисько: переважно старі кавалери, які не мали що втрачати. Але і ті сиділи в час візиту, як на голках, кидаючи навколо дикі погляди загнаної в кут звірини. Ці гості дуже тішили Роєцьких. Нарешті пан Анджей порадив одному з них, щоб не вибирався на відвідини Погариська без ескорту найманої охорони. Гість образився і більше не приходив.
Так спокійно минув спекотливий липень, а за ним серпень, вересень і вже підходив до кінця листопад. У Погариську нічого особливого не сталося.
Громадська думка цілком змінилася. Люди почали ставитися до мешканців вілли з очевидним подивом і повагою. Як Кобринь Кобринем – ще жоден дім на Погариську не встояв і чотирьох місяців. А тут уже четвертий кінчався і – тихо… Минув листопад, почався меланхолійний грудень. Роєцький потирав руки від задоволення, з поблажливою посмішкою приймаючи привітання знайомих з приводу «щасливого пережиття критичного терміну». Гості заходили тепер на віллу щоразу частіше і засиджувались щоразу довше, неспокій і нервові рухи поволі зникали. Добре і весело було у Погариську, господарі виявилися дуже гостинними людьми. А настрій, до того веселий і спокійний, змінився на галасливий, зухвалий і самовпевнений. Роєцький немилосердно кпив з пересудів і тріумфально посміхався, пані Марія пережартовувалася з панною суддівною на теми «фатальних» днів і «заклятих» місць. Юрчик шалів околицями, і навіть Мар’яна, покоївка – неодмінно розважлива і солідна діва – жартувала в кухні і роздавала на всі боки смішки.
Поволі, непомітно у будинку виробились нові звичаї й уподобання.
– Цікаво, – зауважила якось, повернувшись з візити в Погариську, гарненька пані Сулимирська, – Роєцька віднедавна стала носити вогнисто-червоні пеньюари, вже п’ятий раз підряд приймає нас у тій барві.
Спостереження було небезпідставним. Роєцькі дійсно напрочуд полюбили всі відтінки червоного. Пані Марія вже місяць одягалась у шати різноманітних відтінків і нюансів власне тої барви, її чоловік твердив, що то їй дуже до лиця і намагався зробити їй компанію, вибираючи вогнисті, викличні краватки.
– «І прапор наш червоний», – заспівав йому наступного дня хтось з колег.
– А що, мені подобається цей колір, – відповів спокійно. – Дружина вважає, що він мені пасує. Того вистачає.
За кілька днів змінив краватку, на іншу, цеглясто-помаранчеву.
Юрцьові теж припали до смаку кольори, які носили батьки, бо почав і собі випрошувати новий костюм – червоний. І з приводу дня народження йому таки справили червоний гарнітур.
Неначе бажаючи довести до кінця лінію стилю, пан Анджей наказав у кінці листопада оббити всі покої червоними шпалерами.
– Як тут тепер тепло, який милий тон, – промовила пані Марія до чоловіка після метаморфози інтер’єру.
– Правда, кохана? – відповів, цілуючи її гарні оксамитові очі. – Здається, що тепло спливає зі стін – приємне, зігріваюче душу тепло.
Але в місті ті зміни визнали за дивацтва, а повітовий лікар, доктор Лютовський, навіть визначив те дивацтво, як «еритроманію». Той поголос невідомо якими шляхами дійшов до Роєцького, даючи йому поживу для нових дотепів.