Вибухнуло сильне полум’я, вмить охопивши постіль, а пан Анджей тішачись ефектом, закликав сім’ю з сусідньої кімнати. Пані Марія, здивовано скрикнувши, міцно стиснула синові руку і почала вперто вдивлятись у вогонь, у вогнисті язики, які вже добирались до фіранки.
Першим опам’ятався господар, який, схрестивши руки на грудях, уважно стежив, як розгоряється вогонь. З жахливим сміхом кинувся приборкувати вогонь, вхопив з сусіднього ліжка важкий турецький коц і матрац та люто кинув їх на язики полум’я, що клубочилося перед їхніми обличчями. Вдалося: приглушені ясно-блакитні вужі вогню щезли. Та Роєцький не дав себе одурити. З завзяттям пожежника він вдруге кинувся на вогонь, збиваючи кущики блідо-блакитного вогню, які зрадливо повзали під сподом.
Доки приборканий вогонь знову набрав сили, наступила третя й остання фаза: вода з відер, яку саме вчасно подала Мар’яна. Вогонь погасили. Пан Анджей з нервово затиснутими п’ястуками стояв якийсь час, як вкопаний, оглядаючи спалену постіль і обвуглене ліжко. Раптом розсміявся, неначе сам не свій.
– Ха, ха, ха,! От і мали ми вже у Погариську пожежу! Чи не так, Марійко? І погасили її власноручно без чужої допомоги – оцими голими руками. Задушили ту червону гідру, – додав за мить уже спокійніше. – Ха, ха, ха. Ну що, Юзю? Сподобалось, га?
І наче нічого не сталося, всі троє засіли за вечерю. Пізно ввечері, ідучи на спочинок до обгорілої спальні, пані Марія шепнула чоловікові:
– Знаєш, Андрусю, а вогонь – то прегарна річ…
Відтоді «несподіванки» траплялися у Погариську щораз частіше.
Роєцький натхненно влаштовував родині «вогнисті забави», незважаючи на величезні втрати, які ті забави спричиняли. Його надзвичайно бавило поширення вогню, якому в критичну мить міг накласти пута; це надавало особливого задоволення кожного разу, коли перемагав зрадливого противника.
Вогонь знищив півспальні, спалив дотла кілька коштовних меблів; знищив значну частину білизни і одягу. Роєцькі дивились на те спокійно, щоб не сказати байдуже. Жадали лише пожежних емоцій, спраглі «червоних вражень».
Ще до приходу світанку пан Анджей старанно приховував усі сліди своїх забав. Мар’яна не мала права нікому з міста розповідати ані словом про те, що діється у будинку – під загрозою моментального звільнення. Дивна річ – пан Анджей, сподіваючись на співрозуміння дружини і дитини, – неначе соромився свого захоплення.
Шкода, якої завдавали штучні пожежі в будинку, усувалась таємно і дуже старанно. В разі несподіваного візиту моментально ховалися пошкоджені меблі, квапливо затиралися зрадливі сліди, або ж спритна Мар’яна приводила гостя в той покій, де не було жодних компрометуючих слідів.
Проте постійна необхідність критися від знайомих дражнила амбіції Роєцького. Врешті-решт йому це набридло і постановив встругнути гостям такого вибрику, який був би одночасно і актом помсти.
Котроїсь неділі, коли велелюдне запрошене товариство забавлялося в салоні Погариська, раптом від свічки зайнялася портьєра, що висіла над дверима. Хтось крикнув «Пожежа!» – і вибухнула нечувана паніка. Кілька пань зомліло, кілька вискочили через вікно на двадцятиградусний мороз у вечірньому одязі. За кілька секунд Роєцький загасив «пожежу» і з сардонічною посмішкою почав запрошувати переполошених гостей знову до забави. Та люди не мали охоти повертатися до веселощів і поспішно розходилися додому, супроводжувані іронічними поглядами господарів.
– А бачте, любі панове, – прощався з ними невгамовний Роєцький. – Як гадаєте? Чи такий вже страшний вогонь на Погариську?
– Так, так, так, пан має рацію, коханий пане Анджею: я подивований тою енергією, з якою пан приборкав трикляту стихію, – визнавав один з другим. – Та ліпше, коханий пане, не бавитися з вогнем: обережність не завадить.
І бочком, бочком вислизали з вілли.
Так минув лютий і почалися березневі завірюхи. Роєцький все бавився у пожежі. Проте мотиви забави потроху мінялись. Якщо спочатку йшлося в першу чергу про задоволення від гасіння вогню, то тепер сатисфакція від перемоги поступилася місцем непереборній потребі вогню заради вогню. Тому момент гасіння відкладався щораз на довше, а вогню дозволялось щораз свобідніше розгорятися. Роєцький мусив спочатку доволі натішити погляд видовищем розбурханого вогню, а вже лиш тоді вирішував гасити.
Траплялися надто критичні хвилі, і гра ставала дійсно азартною. Проте, зважаючи на небезпеку, яка загрожувала родині, пан Анджей ніколи не був задоволеним. Йому завжди здавалося, що почав гасити занадто рано, що можна було ще нап’ясти струну на тон вище. Поза тим, інтуїтивно відчував, що ті іграшки є лише прелюдією до чогось більшого, що то лише тінь справжньої забави.