А ніхто не вмів так оповідати, як наш старий. Hаче з міху сипав байками. Але був я тоді молодий і дурний, то й брав з оповідок лише те, що мене бавило. Можливо, один Козулька метикував хутчіш, то й домірковувався суті майстрових байок. Бо байками називали ми поміж себе оповідання Калини. Були вони часом захоплюючі, часом страшні (аж мурахи пробігали і волосся сторч ставало на голові), та, незважаючи на те, для нас це були байки. Але життя навчило нас незабаром сприймати їх трохи інакше…
Якось посеред літа не дорахувалися ми під час вечірньої бесіди одного товариша: Козулька не з’явився у своєму темному куті за креденсом.
– Певно, десь зашився між дівчата, – пожартував Бедронь, хоча знав, що колєга до жіноцтва нешвидкий і мало заповзятливий.
– Ет, плетеш, – відповів йому Калина, – скажи краще, що нудить хлопець світом, то й відсиджується, певно, вдома.
Вечір минув сумно, якось мляво, бо не було серед нас найдревнішого із слухачів.
Hазавтра зранку збентежилися ми не на жарт, коли Козулька не з’явився на службу біля десятої години. Переконаний, що підмайстер заслаб, пішов майстер відвідати його. Але вдома застав лише стареньку матір, дуже стурбовану відсутністю сина, Козулька як вийшов до міста вчора зранку, так досі додому не вертав.
Калина постановив шукати на власний розсуд.
– Козулька – похмура макітра, Бог відає, що накоїв. Може, тепер десь ховається?
Але даремно шукав до полудня. Нарешті пригадавши собі, що підмайстер мав попереднього дня прочистити комин у старій броварні за містом, звернувся туди за поясненнями.
Було йому відказано, що, справді, вчора зранку був якийсь підмайстер у броварні і чистив комин, але по гроші не з’явився.
– О котрій годині закінчив роботу? – запитав Калина якогось сивого, мов голуб, дідугана, що його зустрів на порозі однієї з броварняних прибудівок.
– Не знаю, пане майстер. Пішов так непомітно, що ми навіть його не бачили. Мабуть, була у нього якась нагальна справа, бо навіть не заглянув до нас по винагороду. Як то кажуть, випарувався, мов камфора.
– Гм… – пробуркотів у задумі Калина. – Дивак, як завжди. А чи добре прочистив? Як тепер з комином? Чи добре тягне?
– Та щось не дуже. Невістка нині рано скаржилась, що знову димить жахливо. Якщо до завтра не зміниться на ліпше, будемо просити, щоб ви ще раз прочистили.
– Зробимо, – коротко відповів майстер, сердитий, що тут незадоволені його підмайстром, і страшенно стурбований тим, що про нього немає ніякої звістки.
Того ж вечора сіли ми сумні до спільної вечері і розійшлися по хатах раніше. Назавтра те ж саме: про Козульку анітелень – зник, мов камінь у воду.
По обіді з броварні прислали хлопця з проханням, аби димар прочистити, бо, кажуть, як чорт.
Пішов Бедронь біля четвертої і більше не повернувся. Не було мене при тому, як його Калина висилав, тож я нічого про те не знав. А тому злякався, як градової хмари. Діткнуло мене лихе передчуття.
– Де Юзик? – запитав я, марно шукаючи його очима по світлиці.
– Не повернувся з броварні, – відповів похмуро майстер.
Я зірвався з місця. Але Калина притримав мене біля себе:
– Самого тебе не відпущу. Досить мені вже того. Завтра зранку підемо обидва. Не броварня, а якесь лихо! Прочищу я їм комин!
Тієї ночі я не заплющив очей ані на мить. На світанку вбрався у шкіряну куртку, підперезався міцно ременем на пряжці, вбрав на голову сажотрусівську шапку, перекинув через плече щітки з кулями і постукав у двері майстра.
Калина був уже готовий.
– Візьми цей топірець, – промовив мені замість привітання, подаючи ручну, свіжозагострену сокиру. – Може тобі придатися швидше, ніж мітла чи шкрябачка.
Я мовчки взяв інструмент, і ми швидко подалися до броварні.
Ранок був чудовий, серпневий, і навколо повна тиша. Місто ще спало. Мовчки проминули ринок, міст над річкою і звернули ліворуч через бульвари на гостинець, що звивався у далечінь поміж тополями.
До броварні був добрий кавалок шляху. По чверті години напруженої ходи зійшли ми з тракту вбік, до приміських гайків, а там пустилися навпростець через сіножаті. Звіддаля понад вільшиною з’явилися дахи броварняних будинків.
Калина стягнув з голови кашкета, перехрестився і беззвучно заворушив губами. Я мовчки йшов поруч, не перериваючи молитви. По хвилі майстер знову накрив голову, стиснув міцно сокиру і тихо промовив:
– Не броварня, а справжнє лихо. Пива там уже літ десять не варять. Стара халупа та й годі. Останній пивовар збанкрутував і повісився у розпачі. Родина, спродавши за безцінь місту будинки і весь інвентар, виїхала кудись в інші краї. Налагодити діло досі ніхто не згодився. Казали, що там і машини нездалі, старої системи, а на нові не кожного стане, ніхто не хоче ризикувати.