– То хто ж, власне, просив вичистити димаря? – запитав я, радий, що майстер порушив неприємну мовчанку.
– Якийсь підміський садівник, що місяць тому запівдарма оселився в порожній броварні з дружиною і старим батьком. Місця там досить і для кількох родин. Улаштувався, певно, у центральних приміщеннях, які збереглись у кращому стані, і живуть собі за малі гроші. Тепер їм комини кадять, бо вони старі вже і сажею забиті. Нечищені віддавна. Не люблю тих старих димарів, – додав Калина задумливо по невеличкій паузі.
– Чого? Більше з ними роботи?
– Дурненький ти, мій любий. Боюся їх, розумієш, боюся тих старих, віддавна не торканих щіткою, не почищених залізною шкрябачкою димарів. Краще завалити такого димаря і нового поставити, ніж давати його чистити сажотрусам.
Я глянув на обличчя Калини. Воно перекривилось, наче від страху і відрази.
– Що з вами, пане майстер?
А він, ніби не чуючи, провадив, дивлячись кудись у далину:
– Великі маси сажі, нагромадженої у вузьких темних коминах, куди сонце не має доступу, дуже небезпечні. І не лише тому, що легко займаються. Не лише тому. Ми, сажотруси, вважай, ціле життя боремось із сажею, перешкоджаємо її надмірному скупченню, запобігаючи виникненню вогню. Але сажа зрадлива, мій любий, сажа дрімає в пітьмі димаревих пащ, у задусі димарів і чекає… на слушну хвилину. Щось мстиве є в ній, щось зле чаїться. Ніколи не знаєш, коли і що в ній сплодиться.
Замовк і глянув на мене. Хоч не розумів я того, що він казав, слова його, промовлені із силою переконання, подіяли на мене. Він усміхнувся своєю доброю усмішкою і додав заспокійливо:
– Може, те, що маю на душі, не сталося, може, тут трапилося щось зовсім інше. Голову догори! Незабаром про все дізнаємося. Ми вже на місці.
Саме досягли мети подорожі. Через широко розчинену в’їзну браму услід за майстром я зайшов на просте подвір’я, з якого безліч дверей провадило до броварняних будівель. На порозі однієї сиділа садівничиха з дитям біля грудей, в глибині, спираючись на одвірок, стояв її чоловік. Уздрівши нас, він зніяковів і з помітним збентеженням вийшов назустріч:
– Ви до нас, напевно, у справі того комина?
– Авжеж, – відповів холодно майстер, – до вас, тільки не щодо комина, а щодо тих двох людей, яких ми надсилали для його прочищення.
Хвилювання садівника виразно зросло, не знав куди очі подіти.
– Мої підмайстри досі не повернулися з броварні! – вигукнув Калина, грізно дивлячись на нього. – Що тут з ними сталося? Ви мені за них відповісте!
– Але ж, пане майстер, – пробелькотів садівник, – направду не відаємо, що ж, власне, їм заподіялося. Ми гадали, що перший уже знайшовся, а про другого теж не потрафимо дати вам жодних пояснень. Учора в моїй присутності він увійшов до комина через двері в кухонній стіні, якийсь час я виразно чув, як він зішкрябував сажу, і був би дочекався кінця операції, коли б не покликали мене надвір. Я вийшов на пару годин, а після повернення вже про димар і вашого підмайстра не було мови. Вважаючи, що він, прочистивши комин, повернувся до міста, ми зачинили вентиляційний хід на ніч. Щойно тепер, як побачили ми вас на нашому подвір’ї, стало мені якось не по собі, раптом спало на думку, чи часом, боронь Боже, не повторилося те саме, що два дні тому. На моє нещастя, я вгадав. Але що це може бути, пане Калина? Що робити?.. Чим зарадити?.. Я ні в чому не винен, – додав він, безпорадно розводячи руками.
– Не треба було принаймні зачиняти двері від комина, темното! – несамовито вигукнув Калина. – За мною, Петрусю! – крикнув він, тягнучи мене за руку. – Не маю зайвої хвилини. Ведіть нас до коминового отвору!
– Тут, у куті, – вказав садівник на прямокутний контур дверей від комина.
Калина рушив у той бік, але я, випереджаючи його, нетерпляче смикнув клямку і відчинив.
Повіяло на нас димним смородом і посипалося на підлогу трохи сажі.
Поки майстер встиг мені перешкодити, я вже вкляк у отворі і, витягнувши руку вгору, приготувався дряпатися наверх.
– Пусти мене, вар’яте! – обізвався за мною гнівливий голос Калини. – Це моя справа, а ти тим часом пристав драбину до даху і вилізь на гору пильнувати отвору.
Вперше тоді я не послухався його. Якесь скажене завзяття і бажання знати правду опанували мене цілковито.
– То ви самі, майстре, займіть ту позицію! – вигукнув я у відповідь. – Обіцяю тим часом чекати сигналу тут, унизу.
Калина гидко вилаявся і нерадо послухав моєї команди. Незабаром я почув, як віддаляються його кроки.
Відтак я міцніше зав’язав собі на підборідді хустку з шовковою латкою, підтягнув пояс і міцніше стиснув топірець. Не минуло й двох отченашів, як одразу за коліном коминового тунелю, що йшов просто догори, почувся стукіт спущеної на шнурі кулі: Калина був уже на даху і давав мені умовлений сигнал.