Зіставивши карти обох типів, пан Антін дійшов із часом до надзвичайно цікавих висновків. З’єднавши лініями пункти згарищ різних місцевостей, він переконався, що у вісімдесяти випадках вони творили обриси дивних постатей, то були переважно обриси малих смішних створінь, які часом нагадували своїм виглядом маленьких потвор, або ж виглядали, як звірятка: якісь мавпочки з довгими, примхливо окресленими тулубами, якісь граційні, скручені у баранячий ріг вивірки, почварні качечки.
Чарнецький видобув із своїх планів цілу галерею цих постатей, замалював їх червоно-вогнистою барвою і заселив ними свій альбом – єдиний у своєму роді з написом на обкладинці «Альбом вогневиків».
Другу частину того зібрання становили фрагменти і проекти – безліч гротескних фігур, невикінчених форм, ледве проблискуючих замислів. То були зариси якихось голів, уламки тулубів, обрубки рук і ніг, витинки якихось кошлатих, розчепірених лап, деколи з’являлись також геометричні фігури або ж розшарпані нарости.
Альбом Чарнецького справляв враження якоїсь примхливої мрії, яка, розкошуючи гротескно-іронічною фантазією, заповнювала його шеренгою злостивих, химерних і взагалі неймовірних створінь, що не піддавалися визначенню. Колекція начальника пожежної охорони виглядала жартом, червоним жартом геніального митця, якому приснився дивовижний сон.
Другим висновком, до якого прийшов оригінальний дослідник, було спостереження, що пожежі найчастіше вибухають по четвергах. Статистика пожеж свідчила, що в переважній більшості випадків жахливі сили будилися від сну власне в той день тижня.
Чарнецькому це не видавалося чимось випадковим. Навпаки, він знайшов тому факту пояснення. Воно випливало вже із самої суті дня, символом якого була сама його назва. Бо ж четвер, як відомо, століттями був днем повелителя блискавок Перуна-Юпітера. Звідси й пішла його назва у різних мовах. Не без причини назвала його германська раса днем Перуна: Donnerstag і Thursday. А лапідарномелодійні латинські назви: gіoved, jueves і jeudі – чи ж не вказують на ту саму його рису?
Зробивши оці архіжахливі для себе висновки, Чарнецький розвинув своє вчення далі. Маючи філософську освіту і виразну схильність до метафізичних узагальнень, він у вільні хвилини зачитувався творами містиків раннього християнства і сумлінно вивчив кілька трактатів середньовіччя.
Багаторічне вивчення пожеж і близьких до них явищ витворили у нього переконання, що можлива екзистенція невідомих істот, які є чимось середнім між людьми та звірятами, діяльність яких і є причиною вибуху стихії.
Підтвердження своїх гіпотез Чарнецький знайшов у вірі сільського люду в чортів, русалок, гномів, саламандр і сільвів. Він не сумнівався, що ті істоти дійсно існують. Відчував їхню присутність при кожній пожежі і з нечуваним умінням переборював їхню злостивість.
Поступово той світ, прихований і непомітний для інших, став для нього настільки ж очевидним, як і світ людей, до якого належав, із часом вивчив психологію тих дивних створінь, пізнав їхню хитру, мінливу і підступну натуру, навчився паралізувати їхні згубні для людства підступи. Почалася запекла боротьба, тепер уже цілком свідома, невблаганна. Якщо раніше Чарнецький боровся з вогнем, як зі сліпою і бездумною стихією, то тепер поволі, в міру пізнання його справжньої природи, він почав інакше дивитися на противника. Замість ірраціональної сили нищення він спостеріг у ньому злу істоту, що працювала за інструкцією, з якою мусив рахуватися. Незабаром зрозумів, що з другого боку барикад теж зауважили зміну його тактики. Тоді боротьба набрала більш індивідуального характеру.
Та, напевно, ніхто не був покликаним до неї в такій мірі, як він, Антін Чарнецький – начальник пожежної охорони в Жовкві. Сама природа, винятково його обдарувавши, немов наперед визначила йому долю – долю переможця стихії. Тіло пожежника було цілком невразливим до вогню, у вирі найсильнішого полум’я він міг спокійно і безкарно походжати без найменших опіків.
Хоча його посада й не вимагала особистої участі в гасінні пожеж – не щадив себе і першим кидався у найбільш небезпечні місця. Часами здавалося, що йшов на певну згубу – туди, де жоден пожежник не мав відваги ступити, і – о, диво! – повертався цілим і здоровим зі своїм добрим, загадковим усміхом на мужньому, розчервонілому від спеки обличчі й знову, заковтнувши у розгарячені легені повітря, повертався у полум’яну стихію. Обличчя товаришів блідли, коли він із відвагою, якій не було рівних, видирався на затоплені вогняною повінню поверхи, вривався на підгорілі ґанки, метався посеред розпеченої арматури.