Та пожежники почали відтоді уважно пильнувати за його рухами, не дозволяючи занадто далеко занурюватися у вогонь, особливо у ті місця, які загрожували руїною. Проте випадки повторювалися і то в ситуаціях, коли того найменше можна було сподіватися. Присутність начальника наче провокувала духа руїни. Пан Антін лише іронічно всміхався у вус і далі спокійно палив сигару. Та помічники, поглядаючи спідлоба, обережно відсувалися подалі від нього. У сусідстві з ним ставало небезпечно.
Були й інші об’яви, про які ніхто не знав, бо вони ставалися у начальника вдома.
Почалося з того, що в цілому будинку від певного часу вчувався сильний чад і сморід паленого. Було таке враження, що десь у закутках затлілися старі лахи. Паскудний сморід бродив невидимими хвилями по коридорах, проникав у покої. Врешті ним пропахло все: одяг, білизна і постіль. Вентиляція і провітрювання не помогли, хоча двері й вікна стояли відчиненими навстіж цілий день при вісімнадцятиградусному морозі, обридливий запах не вивітрювався. Незважаючи на шалені протяги і холод, у цілому домі препаскудно смерділо. Всі пошуки джерела того смороду ні до чого не привели.
Коли врешті через місяць атмосфера мешкання стала трохи стерпнішою, на порядку денному виступив інший «феномен», у цілому будинку розгосподарювався чад. Спочатку думали, що у всьому винна служба, яка передчасно перекрила печі, та потім стали шукати причин деінде. Не помогла і зміна пального. Чарнецький розпорядився палити в печах деревом і заборонив взагалі засувати вентилі, та кілька мешканців протягом ночі сильно вчаділи, і він сам прокинувся з болем голови і нудотою. Дійшло до того, що мусив ночувати у знайомих.
За кілька тижнів чад зник. Пан Антін повернувся до себе і зітхнув вільніше. Він спершу не зорієнтувався у природі тих явищ, які так уперто його переслідували. Лише з часом почав аналізувати їхнє походження і зрозумів: його хотіли залякати. Та це його тільки розлютило, збуджуючи дух непокори і жагу перемоги.
Власне у той час він працював над новою системою вогнегасників, які мали би перевершити своєю ефективністю усі відомі. Засобом гасіння мала бути не вода, а спеціальний газ, який швидко всмоктував кисень і таким чином знищував вогонь на корені.
– То буде справжній бич Божий на пожежі, – сказав із невинною похвальбою до одного із своїх знайомих інженерів під час шахової партії. – Маю надію, що коли мій винахід запатентують, згубні наслідки вогню зменшаться майже до нуля, – і з задоволенням покрутив вуса.
То було десь у середині січня, за якісь два, три місяці, навесні, він сподівався завершити свою працю і послати проект у міністерство. Тим часом пильно працював, особливо вечорами, і нерідко північ заставала його за паперами.
Якось кинувши оком на недогарки, що їх Мартин, старий слуга, вигортав із печі, Чарнецький зауважив щось таке, що змусило його насторожитися.
– Ану, зачекай, голубе мій, – стримав слугу, що хотів було вже вийти. – Висип мені ті вуглики отут, на письмовий стіл, на газету.
Мартин, здивований, виконав прохання.
– Так, добре. А тепер залиш мене самого, друже.
Недогарки, завдяки примхам вогню, прибрали дивної форми. Чарнецький пильно вивчав особливість їхніх форм, виконання деталей: то були ідеально вирізьблені з вугілля частини великих літер.
«Цікава головоломка, – думав, бавлячись їхнім укладанням у різноманітні комбінації. – Може, щось із того складу?»
А хвилин через п’ятнадцять уже читав: Жарник, Повзунець, Червенець, Водополох, Димник.
– Гарна компанія, – муркнув до себе, записуючи дивовижні імена. – Уся вогняна голота – нарешті знаю ваші імена. Оригінальні відвідини, а ще оригінальніші візитівки.
І зі сміхом сховав нотатки до шафи. Відтоді розпорядився щодня приносити собі недогарки з печі, щоб кожного разу знайти для себе «пошту».
А кореспонденція розвивалася дуже цікаво. Після вступного візиту почалися повідомлення з тамтого виміру, фрагменти якихось листів, перестороги і, нарешті, погрози: «Забирайся геть! Лиши нас у спокої! Не бався з нами». Або ж: «Біда тобі буде, біда!» Ото слова, якими звичайно закінчувалися ті вогневі послання.
Чарнецький сприймав ті листи частіше з гумором, аніж серйозно. Потирав руки із задоволенням і готував відповідний удар. Відчував себе сильним й упевненим у своїх силах, у своїй перемозі. Випадки навколо його особи – на пожежах і вдома – скінчилися.
– Зате листуємося, як добрі знайомі – щодня, – іронізував, переглядаючи «пічну пошту». – Здається мені, що ті створіннячка можуть виділяти усю свою злосливу енергію лише в одному напрямі. Тепер усі свої сили кинули на листування і через те не загрожують мені з іншого боку. То велике щастя – нехай лише пописують якнайдовше, у моїй особі знайдуть зацікавленого читача.