Потім, по цій увертюрі, все точиться звичним чином – ми, спраглі одне одного, взаємно пестимось, навіть влаштовуємо собі дитячі забавки і жарти – але початок є звичайно такий, як я описав, – трохи дивний…
І ще один штрих, яким я незадоволений: власне дрібничка, але небажана.
Ядвіга любить надмірно покривати голову чимось на зразок грецького запинала з сліпучо-білої тканини. Не терплю цього запинала! Якби хоч покривала ним лише волосся і потилицю – але вона ховає не раз ще й чоло, ховає заздрісно від мене частину обличчя, ба навіть уста, очі…
Коли хочу відхилити цей молочний черничий каптур, сердиться і втікає у глиб кімнати. Що за впертість! Але схоже, вродливі жінки дуже химерні. З нею треба вміти поводитись. На жаль, я не завжди про це пам’ятаю. Останнього разу, розлючений усім отим маскарадом, я міцно вхопив її за плече, саме коли вона вивільнилась від мене. Рух мій був різкий і незграбний: я ненароком розірвав її коштовну, сніжно-білу туніку, великий кусень якої залишився в моїй руці. Я заховав його, як пам’ятку, і постійно ношу з собою.
Одного разу в суботу я зробив дивне спостереження. Як звичайно, зайшовши над вечір до вілли, Ядвіги в кімнаті я не застав. Уникаючи погляду Медузи на щиті, пішов до ніші, відділеної від рештки покою довгою, білою шторою, яка звисала до паркету з латунних валиків. І там побачив, що край її надірваний: приблизно на середині штори був видертий округлий клапоть. Я машинально взяв у руку матерію і пом’яв її у пальцях. Миттєво сягнув у кишеню і дістав захований на пам’ять шматок туніки. Порівняв його форму з вирваним місцем на портьєрі. Якась дивна думка прийшла мені до голови. Видалися мені ідентичними. Я приклав клаптик, що тримав у руці, до розірваного краю. Так і є. Відтинок грецької шати щільно заповнив просвіт. Так, ніби це був шмат видертий не з її сукні, а зі штори, або ж туніка і штора – це одне й те ж…
Через півгодини, вітаючись із Ядвігою, я уважно приглядався до її сукні, але сліди надриву зникли. Шати спадали до стіп незайманими складками, яких не торкнувся найменший ґандж. Вона, певне, зауважила, що оглядаю її, бо усміхнулась напівграйливо-напівзагадково. Тоді, піднісши догори відірваний кусень туніки, я повів її до ніші, щоб тут показати те, що спостеріг. Але дивна річ! Штора щезла! Несподівано набігла смішна догадка: «Невже Ядвіга «позичила» її собі на туніку?» А тим часом на місці штори гостинно відчиняла перед нами обійми затишна заглибина із м’яким, заманливим ложем посередині. Глянув на Ядвігу. Вона відповіла чарівним заохотливим усміхом…
Недавно зробив цікаве «відкриття». Вона має родимі знаки на тілі дуже схожі до тих, які маю я. Знамення наші, властиво, цілком ідентичні.
Забавний збіг! Тим забавніший, що знаки ці виступають на однакових місцях. Один темно-червоний, на кшталт виноградного грона, на правій лопатці, і другий, у вигляді так званої «мишки», високо під лівою пахвою.
Випадкова схожість тих фізичних подробиць насторожує, тим більше, що форма знаків зовсім не має типових рис чи таких, що часто зустрічаються, – навпаки, мають характер особливий і виразно індивідуальний. Смішна історія, чи не так?
Але я ще дещо зауважив. Шкіра її, особливо на грудях і плечах, має темне забарвлення, ніби від сонця, – достоту, як і в мене. Я набув цього внаслідок тривалих засмагань. Але дуже сумніваюсь, що і її засмага має таке саме походження.
Наскільки я знаю, вона уникає сонця і поквапливо засуває перед ним штори. Я ж, навпаки, люблю його безмірно й у своїй кімнаті дозволяю йому вливатися крізь вікно повними струменями…
Дивацтва Ядвіги починають переходити межі. Вже кілька тижнів приймає мене тільки в напівосвітленій кімнаті, часом досить темній, і примушує чекати на себе годинами. Коли нарешті вигулькне звідкись із темного кута спальні, то настільки оповита тими огидними запиналами, що інколи скидається на привид. Минулого тижня дивилась на мене з-під тих покривал, як у вузьку шпарину.
Зате жага її помітно зросла. Ця жінка шаліє! Бувають моменти, коли не можу наздогнати її в тому екстазі і почуваюся щоразу одурманеним, виснаженим і порожнім. До дідька! Не знав я ще Ядвіги Калєргіс! З іншого боку, одначе, якийсь час спостерігаю у її постаті досить оригінальне явище, що його можна приблизно окреслити, як «невловимість». Чи то завдяки тим білим запиналам, у які тепер так старанно завивається, чи то внаслідок скупого освітлення – постать її моментами вислизає з-під контролю мого погляду. Інколи з цього виникають цікаві ілюзії й оптичні обмани. Часом вона мені роздвоюється, іншим разом з’являється у якомусь смішному зрізі, потім ніби десь здалеку. Точнісінько так, як у «танці семи фіранок» або на картинах кубістів. Інколи скидається на недовершену скульптуру у якійсь загадковій стадії творення.