– Гм… Се ваше власне спостереження?
– Ні, ласкава пані, теорія ця, зрештою, не нова. Кілька років тому її докладно виклав доктор Жмуда.
Приписуючи вищезгадану теорію Жмуді, я злукавив, позаяк хотів впровадити до розмови його прізвище.
– Теодор Жмуда? – зацікавилася Сара. – То ви його учень?
– Та де там, – енергійно відперся я. – Ми навіть не знайомі. Читав лише його розвідки в медичному місячнику.
– Ах, так…
– А ви його знаєте?
– Так. Торік я мала легкий нервовий розлад і певний час була його пацієнткою. Вельми милий чоловік.
«Виходить, це та сама, – подумав я. – От тільки курс лікування вона відбула значно давніше, 35 років тому, у 1875-му. Отже, насправді ця жінка, квітнуча чарами юності, має вісімдесят років! Парадоксально! Нечувано! Утім, так воно і є: нотатки Жмуди і моя пам’ять заперечували всі сумніви».
Я зиркнув на Сару з деяким острахом.
– Чого то ви так споважніли? – спитала вона. – Можна подумати, що ви чогось боїтеся?
– Тим разом вам здалося. Чого б то я мав боятися? Просто я захоплений вашою неземною вродою. Нечасто доводиться стрічати таких прегарних жінок.
Вона вдоволено усміхнулася.
– Огидний підлабузник!
І легенько вдарила мене пальчиками по руці. І хоч я вмію володіти собою, але мимоволі здригнувся від того доторку, відвівши при цьому погляд. І тоді зауважив два ряди портретів на лівій стіні покою. Я відклав цигаро і наблизився до картин.
Їх було десять – по п’ять у кожному ряді. Верхній ряд творили п’ять зображень Сари, а долі містилося п’ять портретів невідомих мені мужчин. На всіх парсунах Сара була одного віку, ніби їх було мальовано у коротких відтинках часу. Мало того, на кожному портреті вираз обличчя був інший і дивовижно подібний до рис одного з мужчин із горішнього ряду. Себто, кожен із п’яти портретів Сари мав свій відповідник серед чоловічих портретів.
Захоплений картинами, я не зауважив її невдоволення. Допіру голос Сари, різкий і нетерплячий, обірвав мої обсервації:
– Чи ви колись скінчите той огляд? Там нема нічого цікавого – так, мальовидла.
– Навпаки – портрети прекрасні. Що за виразність рис! Ласкава пані воістину має личко сфінкса: ніби щоразу інша, а все та ж сама. Однак і чоловічі образи препишні – самі расові типи! Чи то ваші кузени? Хіба ні… Між собою вони не схожі – кожне обличчя інше.
– Знайомі, – холодно відповіла вона. – Прошу повернутися сюди, ближче до мене, – додала вже тепліше і вказала мені місце обіч себе на софі.
Я всівся, заінтригований таємницею чоловічих портретів, кожен із котрих жваво нагадував Сару, хоча між собою вони не мали нічого спільного.
Завваживши мою задуму, вона силкувалася розвіяти її бесідою. Небавом ми пристали на улюблену жіночу тему і загомоніли про кохання. Сара одразу взяла пристрасний тон, надаючи перевагу випадкам аномальним, що межують зі збоченням. Вона вражала небувалою обізнаністю щодо всіляких сексуальних атракцій, де любощі переплетені зі збоченням. А при цьому все вміла подати у вишуканій формі, предивно стилізованій і звабливій; вочевидь, хотіла причарувати мене не лише фізичною вродою, але й багатством своїх еротичних фантазій.
Відгадавши її недвозначний маневр, я тримався сторожко. Якийсь незбагненний острах відштовхував мене від цієї жінки і закликав до обачності. Утім, аби не збентежити її своїм холодом, я вдавав захват, відповідаючи палким поглядом на позирки її пекельних очей.
Близько десятої вечора ми попрощалися, і я обіцяв відвідати її якомога скоріше.
Наступна нагода побачити її, одначе, трапилася не так швидко, як я гадав.
Уже назавтра мене терміново викликали телеграмою до Кракова, і допіру трьома тижнями пізніше я знову відвідав віллу «Тофана». Назустріч вибігла Сара з ознаками жвавої радості. Коли я поцікавився про Стославського, вона спохмурніла і, легковажно змахнувши рукою, відрізала:
– Це нецікаво.
Приховуючи обурення, яким пройняв мене такий безмірний егоїзм, я висловив бажання його побачити. Вона погодилася лише після довгих наполягань:
– Що ж, я не в силах вам відмовити, але мусите ввійти до спальні, бо він уже звідтам не виходить.
І вона відпровадила мене через салон до затишної, з витонченою розкішшю облаштованої кімнати.
Стан Стославського вразив мене ще від порогу. Він стояв проти вікна, бездумно втуплений у шибу, а правицею перебирав китиці портьєри. Він не впізнав мене, а може, навіть і не зауважив.
Його обличчям блукав смутний усміх, змарнілі, білі, як папір, вуста слабко ворушилися, складаючи якісь вирази. Я наблизився, наслухаючи. Шепіт був тихий, ледь чутний. Одначе моє чутливе вухо вхопило два слова, котрі він твердив безперервно, мов автомат: це були найбезсоромніші, найцинічніші інтимні слова…