Було в тому щось таке жалюгідне і водночас потворне, що я, пересмикнувшись, повернувся до першої залі.
Тут ніхто б уже не дав ради. Цей чоловік був пропащий.
Збентежений гнітючою картиною я, незважаючи на вмовляння Сари, відразу повернувся до себе.
Відтоді я дійшов твердого рішення. Про зцілення Стославського не було й мови; стан, у якому він опинився, був уже безнадійним. Мені лишалася тільки помста – холодна, виважена, добре спланована – бо я таки чувся гідним супротивником цієї чортиці. Мені належало озброїтися абсолютним спокоєм і відпірністю до сатанинських чар жінки, нищівна влада котрої починалася допіру після статевого акту. У моїй голові весь час бриніли зневажені спершу слова нещасного Стославського: «Здається, коли б я не став її коханцем, то не дійшов би до такого стану».
Яку би ролю не відіграв у цьому випадку вплив Сари, я мусив начуватися. Принаймні я пересвідчився, що вона має до мене недвозначний інтерес, хтозна, чи вже подумки не призначила наступником Стославського. І я постановив собі скористатися з цього, удавано пристаючи на її звабливі пропозиції. Але тут не варто було квапитися, аби передчасними діями не сполохати її.
Отже, я став бувати в Сари, провідував кожної вільної хвилі. Утім, після останньої сцени у спальні, вона ні разу не дозволила мені побачити хворого, певно, остерігаючись, що я можу дещо запідозрити, і це відштовхне мене від неї. Зрештою, я поступився, пристаючи на салонні розмови і спільне читання.
Так спливали дні і тижні, впродовж яких я спостерігав щоразу палкішу прихильність Сари. Однак ані разу не дозволив собі переступити межі суто товариських стосунків, провокуючи її на щодалі безсоромніші люб’язності. Моя непохитність шалено дратувала її, підкидаючи дров у багаття. Поволі я ставав господарем ситуації.
Одного вечора я завітав дещо пізніше, десь близько дев’ятої, аби спільно повечеряти.
Пора була погідна, червнева. Крізь прочинене вікно до їдальні влітав лагідний вечірній вітерець, легенько роздуваючи коронкові фіранки. Із парку просочувалися аромати квітів, запах відцвітаючого ясмину. Із кленової алеї чулися журливі солов’їні скарги, часом долинало сонне сюрчання цвіркунів.
Я відкинувся у фотелі, смакуючи каву. Сара грала на піаніно запальний танок дервішів. Я спостерігав за рухами її пальців, ґвалтовними, фанатичними, стежив за тим, як вони видобувають палаючі шалом, пашіючі кров’ю п’янкі акорди. Вона була фантастично прекрасна в цю мить. Бліде обличчя торкнув темний рум’янець, очі метали блискавки, пришвидшений віддих округлих, чудовно виліплених персів здіймав пінистими хвилями сувої білого пеньюару.
Аж раптом, у мить найвищого захвату, коли я впивався жагою екзотичної музики, мене, мов грім, ударила згадка про Стославського.
Де він зараз, що з ним? Може, скулившись у куті прилеглого покою, безтямно, як і тоді, всміхається? А може, гра Сари на хвилю пробудила цю живу істоту? Якщо так, то яка ж безодня розпачу мусила нуртувати в тих людських останках?
Як ужалений, я зірвався з місця і закрив рукою клавіатуру:
– Годі! Я хочу бачити Стославського! Негайно!
Сара обурено звелася і процідила, міряючи мене крижаним поглядом:
– Ви його не побачите.
– Але я мушу! Розумієте, пані, – мушу! Нині, тепер! А якщо ви мені перешкодите…
Однак я не завершив погрози, бо в цей мент шати Сари залив ясно-червоний відблиск, вона стояла просто мене, мов охоплена полум’ям.
– Що це? – заволав я, забувши про все на світі.
Ми водночас обернулися до вікна і уздріли над верхівками паркових дерев криваву заграву пожежі. Із далечі долинала досі приглушена музикою мішанка зойків і вигуків.
До їдальні вбіг сполотнілий лакей:
– Ясна пані! Погулянка горить! Дім гайового коло палацу весь у вогні!
Сара запитально подивилася на мене.
– Сідайте до мого фіякру, він чекає перед брамою, – швидко постановив я.
– А ви?
– А я зараз вас дожену – прошу зачекати у фіякрі. Я мушу врятувати з салону ваш портрет – той останній, найпрекрасніший…
Я вивів Сару і, доручивши слузі посадити її у фіякр, повернувся до вілли. Мені розходилося не в портреті, а в Стославському. Я не міг залишити його на поталу полум’ю.
Ґвалтовно виважив двері спальні й увірвався досередини, волаючи:
– Казю! Казику! Це я! Горимо! Виходь звідтам! Утікаймо!
Відповіддю було мовчання. У спальні панувала пітьма, і я нічого не бачив. Може, він заснув?