Бо йшлося про її красу, про її вроду, йшлося про її демонічну юність, а то й про дещо вагоміше: можливо, йшлося про її життя.
Через рік нашого співмешкання Сара почала помітно старіти. Одного дня я завважив в її кучерях зрадницькі сріблясті нитки, а в кутиках вуст – мереживо зморщок. Погордлива постава поволі втрачала колишню гнучкість, перса вже не здіймалися пружною хвилею. Тепер Сара виглядала, як квітка, побита осіннім приморозком.
Вона й сама помічала ті зміни – про них безжально свідчило кожне дзеркало – чого-чого, а дзеркал у цій віллі не бракувало!
І тоді, до своєї невимовної радості, я уздрів її розпач – пекельний розпач великих, чорних, вогненних очей.
Плід помсти зрів і достигав нишком, не помічений. Сили мої мовби помножилися, я відчув якусь таємничу допомогу, перетворившись на якесь магнетичне середовище, що притягало, сотало приховану енергію, котра дрімала в цьому домі – я був не сам у віллі. То тут, то там почали зриватися досі полонені таємничі завихрення, сміливіше вивільнялися таємничі струми, народжувалися нові сили. І я відчував, що вони приязні для мене. І вона теж це відчула – із жахом, з безмежним жахом переслідуваної звірини, кинулася до мене по захист, по опіку. Наївна! Якби вона знала, що це власне я ці сили й вивільнив!
Відтак вона не хотіла спати сама, в сум’ятті очікувала вечірніх годин. У домі цілу ніч палилося світло, і було ясно, мов удень. Вона ні на хвилю не розлучалася зі мною в остраху перед самотністю, у забобонному ляку перед чимось жахливим. А коли на кілька годин забувалася, знесилена безсонням, її мучили страхіття, і крізь сон я не раз чув її тихий, приглушений стогін.
Якось, зірвавшись із ліжка, в самій білизні, простоволоса, вона припала до мене в божевільному переляку і сховала затулене долонями обличчя мені на грудях.
– Що тобі? Щось наснилося? – спитав я, і сам у тривозі здригаючись.
– Я боюся, – шепотіла вона, тремтячи, як осиковий лист, – Я боюся. Тільки не лишай мене! Сама б я вмерла зі страху в тім домі.
Якби не моя впертість, вона б залишила цей палацик і переселилася б десь-інде. Одначе я тримався свого, тож змушена була лишатися.
Урешті страх, розпач і шал безсилої люті сягнули вершини. Одної ночі, охоплена гнітючими примарами, з вибалушеними очима, вона зірвалася з ліжка в самій сорочці і стала наді мною, важко дихаючи. Із її вуст зі свистом виривалося зміїне шипіння:
– Бери мене, ти, кате клятий! Бери або… загинеш!
У піднятій руці зимно зблиснуло вістря венеційського кинджалу.
Я зупинив її поглядом: рука, наче спаралізована, безвладно опала, стилет висковзнув із закоцюрблих пальців.
– Ха-ха-ха! – зареготав я, всідаючись у фотелі, в якому востаннє бачив зникаючу постать Стославського. – Ха-ха-ха! І до цього, як бачиш, я був готовий. Ти хотіла знати, чому я гребую твоїм тілом, чому не хочу мати з тобою нічого спільного? У відповідь я прочитаю тобі дещо з прадавніх священних книг. А ти можеш сісти навпроти – тільки не поновлюй своєї спроби, бо буде така ж даремна. Чи хочеш слухати?
Із смиренністю добитої офіри вона опустилася на килим.
Я видобув із шафки Старий Заповіт. Останнім часом я цю книгу студіював із запалом, занурений у її предивні таїни, напоєний поетикою слова і глибиною сутності. Відкрив Книгу Царів і спокійним голосом, пройнятим важливістю моменту, прочитав із першого вірша наступний уривок:
– «А Давид постарів, увійшов у літа. І покривали його одежами, та не було йому тепло. І сказали йому його раби: «Нехай пошукають для пана царя молоду дівчину, – і стане вона йому за доглядачку. І буде вона лежати при лоні твоїм, – і буде тепло панові цареві!»
І шукали дівчину вродливу по всій Ізраїлевій границі, та й знайшли шунаммітку Авішаґ, і привели її до царя. А дівчина була дуже вродлива, і спала з царем і служила йому…»
Я перервав читання, глянувши на Сару. Вона витримала погляд.
– Ну як? Розумієш?
– Чого воно має мене обходити? Який зв’язок поміж тим пасажем і нами? – нервово стенула плечима.
– Не бреши, Саро! Ти все чудово розумієш. Той велемудрий егоїст – твій прабатько і наставник.
– Ти верзеш нісенітниці, – відказала вона, люто заціпивши вуста.
– Брешеш, Саро! Але послухай інші уривки з Книги Товита, з 3 і 6 розділів. Це остаточно проясняє ситуацію.
– Із Книги Товита? – зойкнула вона, як давніше зойкала уві сні.
– Так, із діянь Товита і Сари, дивним збігом обставин ти є наступницею тамтої сатанинської жінки… «Того ж дня сталося, що й Сарі, доньці Раґуеля, який жив у Екбатані, в Мідії, довелося слухати докори від однієї зі слугинь свого батька, тому що вона була віддана сімом чоловікам, яких Асмодей, лихий демон убив після того, як вони були з нею…»