Тому із задоволенням прогулювався за місто розлогими малолюдними бульварами або у підвечірню пору приміським вигоном, який тихо губився в імлі безконечної далі.
І помешкання Одонича за цей час піддалося радикальним змінам.
Виходячи з засад простоти і щирості повикидав усе, що в будьякий спосіб могло володіти манерою «прикривань і заслон».
Отож зникли старі перські килими, пухнаста «бухара» і «волохачі», які приглушували луну кроків, безповоротно зійшли зі стін фалдисті портьєри і драпування. Звільнив вікна з дискретних фіранок, повикидав шовкові екрани. Навіть ширма з зеленої китайки, яку колись так любила Ядвіга, перестала затуляти потрійним крилом інтер’єр спальні. Навіть шафи виявилися предметами, яких запідозрили у приналежності до категорії «сховків». Тому наказав винести їх на стрих, задовольняючись звичайними вішаками і плечиками.
Отак горі дном перекинуте помешкання набуло характеру дивної, межуючої з убогістю простоти. Знайомі, яких у нього було дуже мало, почали звертати йому увагу на надмірну примітивність умеблювання, закидаючи щось про шпитально-казармовий стиль, але Одонич приймав ці зауваги з поблажливою посмішкою і не давав себе переконати. Навпаки, з кожним днем йому все більше подобався інтер’єр його житла, яке покидав усе рідше і рідше, уникаючи таким чином «несподіванок», які чигали зовні. Любив це своє тихе простолінійне помешкання, де не мусів лякатися задніх думок, де все було ясне і відкрите «як на долоні».
Тут нічого не ховалося за шторами, нічого не чаїлося під тінню зайвих предметів умеблювання. Не було тут жодних настроєвих напівмороків і напівсвітел, жодних недомовок і проблематичних замовчувань. Все було очам видне, як «окраєць хліба на тарілці або кухарська книжка, розгорнена на столі».
Удень помешкання заливали струмені здорового пружного сонця, від перших променів до вечірніх сутінок розбризкували яскраве світло жарівки. Очі господаря дому могли вільно і безкарно мандрувати гладкими стінами, не позавішуваними драпуванням, оздобленими подекуди лише парою англійських спокійних за змістом гравюр. Нічого тут не могло застати зненацька, нічого не сиділо непомітно навпочіпки за котримсь кутом.
«Як у чистому полі, – думав собі не раз Одонич, милуючись справжністю оточення, – безперечно, мій дім не є тереном, придатним для ховання».
Саме тому здавалося, що залучені попереджувальні засоби досягнули бажаного результату. Одонич відчутно заспокоївся і почувався в той час навіть щасливим. І ніщо б не порушувало святої тиші, якби не певні деталі, зрештою досить невинні за своєю натурою, якби не певні такі собі смішні детальки…
Одного вечора Одонич кілька годин без перерви сліпав над доволі значною науковою працею, яку планував видрукувати в найближчому майбутньому. Праця, яка належала до природничих наук, спростовувала деякі найновіші біологічні гіпотези, показуючи їхню безпомічність щодо феноменів, які були спостережені в житті створінь на межі між світом рослин і тварин.
Зануджений тривалим ґвалтом думок, відклав на хвилю перо, схилив голову на фотель, поклавши праву руку на письмовий стіл і випрямивши затерплі від писанини пальці…
Але – здригнувся, відчувши під ними щось м’яке і піддатливе. Мимоволі відсмикнув руку і подивився уважно на праву частину стола, де завжди лежало тяжке масивне прес-пап’є з порфіру. Але із здивуванням побачив, що замість каменя лежить кавалок сухої пористої губки.
Протер очі і доторкнувся рукою до предмета. То була губка! Типова, ясно-жовта губка – sрongіa vulgarіs…
«Що за чорт? – подумав упівголоса, обертаючи її в пальцях на всі сторони. – Звідки вона у мене взялася? Я ж ніколи не миюся губкою. Зрештою, замала для такого використання. Гм… особливо… Але де ж, до дідька, поділося прес-пап’є? Завжди роками лежало на цьому самому місці».
І почав шукати по столі, заглядав у шухляди, під стіл: намарно; камінь зник безслідно. На його місці лежала губка, звичайна, буденна губка… Мана чи що?
Встав з-за столу і почав нервово ходити по кімнаті.
– Чому губка? – роздумував занепокоєний. – Чому саме губка? Так само доречно могла б бути праска чи кавалок кілка з плоту.