Над темним сонним краєм висіла чорна завіса хмар.
Ніч ступала нечутними кроками і помалу губилася вдалині. Непроглядний морок змінювався багряним світанком.
Минуло небагато часу і крізь рожеві випари ранкової імли став просвічуватися велетенський диск Сонця. Жовтогарячими струнами своїх променів воно розігнало пластівці темряви по густих хащах дивоглядних рослин, що буйно в’юнилися на обширних болотах.
… Перший промінь Сонця, що проник у печеру, де відпочивав її господар, освітив пітьму і впав на голову сонного ящера. Деякий час він лежав у теплій лавині сонячного тепла, потім підвівся і повільними кроками залишив сиру печеру.
Він зупинився на широкому скелястому бескиді, що круто спадав у воду, високо підвів голову на довгій шиї і зеленими очима оглянув простори водоймищ, які були місцем його полювання. У довжину ящер сягав трьох метрів, але не вважався гігантом серед своїх родичів: багато з них мали такі велетенські розміри, що глибоке озеро їм по коліна.
Так стояв він, не рухаючись, і лише пильно розглядав водну поверхню, що вкрилася легкими брижами від подиху вітру і виблискувала у променях ранкового Сонця. Оглянув він і скелясті береги, і північні піщані мілини, що світилися жовтизною. Довкола стояла мертва тиша.
… Глибокою долиною, стиснутою з обох боків крутими базальтовими скелями, вузькою стежкою, що в’юнилася вздовж струмка у тіні старезних дерев, пересувалася кремезна істота, одягнута в шкіру химерної тварини.
В одній кінцівці вона тримала важку довбню, в іншій — щось на зразок лука із стрілами.
Істота впевнено просувалася вперед, уважно оглядаючи скелі й густі нетрі. На її видовженому засмаглому обличчі не було й тіні страху чи боязні. Очі сяяли відвагою й усвідомленням сили.
Слідом за кремезною істотою йшла ще одна — менша на зріст і тендітніша…
… Різкий зумер автономного відеофону вивів Поповича зі сну. Він прокинувся і невидящим поглядом обвів стіни опочивальні. Потім зосередив зір на вмонтованому у дверях екрані. Черговий по космольоту Нехайчук подавав сигнали пробудження. Підвівшись, астробіолог став пригадувати, які химери йому щойно привиділися. Ага, фрагменти з стародавніх фантастичних відеострічок, бачених в дитинстві. Таким колись земляни уявляли життя на Венері. Гай-гай, як же вони помилялись, змальовуючи сусідню планету за аналогією з Землею у різні періоди її біогеологічного літопису. Звичайно, бурхлива уява фантастів тоді не знала спину. Чого тільки не приписували Венері! Як хотілося мати по сусідству планету, придатну до життя! Але виявилось… Стривай, достеменно ще нічого не виявилось, ще толком нічого не відомо. Зрозуміло, що дитя навподіб земного там не могло вродити, хоч обидві планети й народилися під одним світилом. Але не може вся система Сонця бути населеною однією формою життя, як не можуть в одному саду рости дві абсолютно однакові яблуні. Вони в чомусь, але неодмінно різняться. Та так уже повелося, що земляни затято шукають собі подібних. І якщо зустрічають щось інше, рішуче заперечують його, або просто не звертають уваги. А поміж тим у вселенському безмежжі й безмежні форми життя. Деякі вчені, в тому числі і він, Попович, допускають існування і білкових, і кремнієво-органічних, і плазмових, і променевих, і польових, і ефірних форм життя… Була 6 тільки змога їх виявити і увійти в контакті Коли Попович зайшов до центрального поста управління, всі були вже в зборі. На передньому екрані всіма барвами веселки сяяв велетенський диск планети, до якої, здавалося, було рукою подати.
— Ось вона, наша Вечорниця, — мовив академік Шафорост. — Так колись у слов’янських народів називалась Венера. Не раз доводилося бувати там, але щоразу, підлітаючи до планети, ніби вперше бачу її.
— Чарівна, бестія, — додав планетолог Карпенко, — але ця чарівність ілюзорна. Планета оманлива, як замаскований отруйний гриб, і недоторклива, як гримуча змія.
— Чи не занадто сильне порівняння? — завважив астроном Яланський. — А втім, воно нагадало мені одну старослов’янську притчу про гриби й відьму-змію. Не знаєте такої? То я коротко оповім, поки ми пристанемо до Венери. Колись у наших лісах росла тьма-тьмуща грибів. Траплялося, що вони розташовувалися кільцями. У центрі земля була немов випалена. Це місце колом обступали гриби. Далі росла трава, яку оперізувало нове кільце грибів, і так далі. Що це за диво було? Серед наших пращурів ходило повір’я, що в таких місцях чаклувала відьма-змія. Більше того, нібито тут вона ховала свої скарби. Щоб їх побачити, треба було розрив-травою протерти очі. Але по кільцях чаклунки не можна було ступати — могла пристати нечисть. Потрібно було накреслити на землі хрест і таким чином розвести закляті кола і дістатися до скарбів…