— Викликала захоплення, чи як? — Кая схвально дивилася на мідні кучері.
— Захоплення? Навіть дорослі тицяли на мене пальцями! Деякі діти боялися сидіти поруч, а побачивши мене, ще й могли розревітися. Я не хотіла виходити з дому без хустки, під якою доводилося ховати всю мою руду копицю. Тому, Кайко, я добре знаю, що відчуває кожен чужинець.
Кая бавилася соломинкою, встромляючи її у рештки соку.
— Розкажеш мені колись про Сирію? — запитала вона з посмішкою, в якій була вдячність, що не вимагала жодних пояснень.
— Звісно! Може, в п’ятницю, після школи? Я зроблю млинці з тертими яблуками. Любиш?
— Смакота! А ти їла млинці з чорницею? Певно, ні! То я принесу чорниці. У п’ятницю тітка ходить у театр або в кіно, то я втечу без проблем…
— Ти живеш із тіткою?
— Так. Загалом, я з села, але непогано вчилася там у школі, отож батькова сестра вирішила, що я поживу з нею в місті.
— Чудово!
— Річ у тім, що якби не вона, то я, напевно, пішла б працювати. Як моя мама.
— То я вже люблю твою тітку! — Йоанна струсила мокрі сніжинки з рукава кольору хакі.
— Я теж, хоча це непросто. — Кая помахала кольоровою рукавичкою і рушила до пішохідного переходу.
Картонна коробка з піцою якимось дивом не впала у снігову кашу. Вона танцювала в обіймах військової куртки, перш ніж опинитися на вулиці Домейко і звабити своїм ароматом Зосю, яка дедалі більше одужувала.
— Давай швидше, ти чудовисько! — хрипко привіталася з нею сестра. — Я вмираю з голоду!
— Якщо хтось умирає, то не вітає людину, яка стоїть на порозі з піцою, а залишає цей світ з почуттям власної гідності у своєму ліжку! — прощебетала у відповідь радісна Йоанна. Її настрій свідчив тільки про одне — вчитель Талес з Мілета на уроці математики поставив Йоанні непогану оцінку.
Хвороба, навіть банальна ангіна, іноді є порятунком. Останнім часом я почувалась, як пральна машина на високій швидкості, що працює в помешканні нечупар. Вкинута у невпинний вир, я не могла передихнути, не кажучи вже про хвилю зосередження.
Як добре часом уповільнитися, згорнутися під ковдрою і потай від усього світу поговорити з собою про важливі справи. Найгірше те, що мені вже не до снаги відділити свої важливі справи від справ Йоанни. Вони переплелися так тісно, що думати тільки про себе не випадає. Я весь час сердита на неї за Кшися, за те, що вона тероризує мене цілий день, за шантаж, яким вона діймає мене, мов хапугу-чиновницю. Але досить мені тільки легенько занедужати, як те хатнє чудовисько перетворюється на найніжнішого янгола.
Йоанна боїться за мене… І хоч сестричка ховає за цим турботу про себе, і хоч поводиться егоїстично, — вона неабияк мене розчулює. Мало який закоханий чоловік зміг би так догодити стражденній героїні. Своєю надмірною опікою і турботою Йоанна змусила мене зрозуміти, що в моєму житті бракувало таких почуттів. Навіть з боку мами. Її перший чоловік і мій нездарний батько, перш ніж перетворити нас на патологічну й ображену родину, забирав на себе всю мамину увагу. З іншого боку, я робила все, щоб бодай трохи полегшити її страждання. Не знаходилося четвертого, хто б подумав про мене. Хто пам'ятав би, що маленьких дівчаток треба пригортати. Ходити з ними на прогулянку. Бешкетувати в парку атракціонів. Купувати морозиво. І часом ставити одне з тих пікантних питань, винайдених для щасливих дітей: «Ну як ти, люба? Чого ти хочеш, дитинко? Ти щаслива?..»
Досить було глянути на мене, щоб знати відповідь на будь-яке з цих ніколи не поставлених питань. Я пам'ятаю, як сусідка з будинку, в якому ми жили майже до того дня, коли помер батько, одного разу запитала маму, яка саме виходила зі мною в дитячий садок: «Люба пані Анно, скажіть, будь ласка, чому та ваша гарна донечка ніколи не посміхається? Так, вона ніби і вихована, і приязна, а от посміхатися ви її не навчили…»
Війна і дружба
— Слухаю?
Дівчина з фотоательє «Профіль. Батько і син» набралася професійного терпіння, чекаючи, поки Віктор скаже, навіщо переступив його поріг. Утім, хлопчина мовчав і дивився на стіни, повні світлин. Багато років тому він із бабусею вчащав сюди, але, на втіху йому, в старому ательє нічого не змінилося. Навіть дзвоник, який повідомляв про появу клієнтів, бринів тим-таки гостинним тоном. Серед небагатьох старовинних речей, які зі смаком оздоблювали інтер’єр, Віктор упізнав стілець, на якому старший Ґродський, щоб зробити портрет, годинами вмощував непосидючих дітлахів.