«Шкода, що я не зміг йому допомогти, — Шимон придивляється до обличчя Шоґуна. — Але як допомогти комусь, хто не може жити без ризику і страху? Я навіть не знаю, коли в ньому помер герой Америки і на його місце прийшов вічно п’яний валютник, відомий як Майор. Легенда половини світу, король ватаги малих злодіїв… Ще ніби мій друг, але вже чужа й далека людина…»
Він стає під вікном і, на мить замислившись, набирає з пам’яті кілька цифр на срібному екрані мобільного телефону.
— Привіт, товариш по нещастю, — кидає він у телефон. — У мене є прохання. Ні, я тобі не наказую! — Ґродський посміхається з несподіваною теплотою. — Але це дуже важливо для мене… Ідеться про твоїх маленьких солдатів… Я хотів би позичити одного з них. Його звати Віктор Мільнович. Звісно, ти отримаєш докладні інструкції. Залюбки розкажу тобі коли і чому…
Політ крука
— Вікторе, ти ще залишися. Хочу обговорити з тобою кілька справ.
Зося різко закрила щоденник, і хоча до дзвоника ще лишалося кілька хвилин, усі знали, що виховна година добігла кінця. Коли гучно поскладалися зошити, відгомоніли невимушені розмови і клас спорожнів, Віктор підійшов до її стола.
— Я пишаюся тобою, — посміхнулася вона ледь помітно. — Спливло два тижні — і будь ласка! Маєш лише один прогул. На фізкультурі…
— Я не міг довше залишатися у школі. Того дня у нас був лікар, — подивився він їй в очі.
— Розумію.
Зося зробила запис у відповідній графі.
— Сідай на хвилину, — попросила вона.
Він здивувався, що його не дратують її питання. Він міг би вважати їх нав’язливими. Ніхто не любить зізнаватися у скоєному. Але попри це хлопчина цілком легко вивертав перед нею душу. Він згадав призначені вчителями дати заліків. І відверто розказав їй про свої страхи. Більшість із них Зося спокійно розвіяла, пообіцявши виторгувати додатковий час на перемовинах.
— Найважче буде з географією… Пані Торфовець — це ж не мис Доброї Надії, — додав він, багатозначно посміхаючись.
— Я знаю, — похмуро кивнула Зося. — Давай ми відкладемо на потім «здобування мису», — промовила вона і зазирнула у свої записи.
Слово «ми» (в множині) полонило його серце. Простіше ділити свої біди на двох. Раптово він виявив, що йому і вдома бракує тієї «множини». Це тому, що він уживав «однину», піклуючись про бабусю.
— І ще одне… Я хотіла поговорити про мій предмет… Хочеш, я тобі допоможу?
— Ви маєте на увазі репетиторство? — жахнувся хлопчина. У домашньому бюджеті немає такої статті, як репетиторство. І, певно, не буде.
— Де там! Я говорю про звичайну допомогу! — вибухнула вчителька, трохи присоромлена його підозрами.
— Не знаю… — промимрив хлопець, намагаючись уникнути її погляду.
— Ось моя адреса, — вона хутко написала йому свою адресу на клаптику паперу. — Знайти легко. Приходь у суботу після обіду.
— Дякую.
Він потягнувся до рюкзака. Хотілося додати щось добре. Сказати їй, що вона ні на крихту не схожа на вчительку польської. Їй би бути художницею, що малює яскраві картини!..
— Вікторе…
Хлопець зупинився перед дверима.
— Може, мені й не треба так казати… — Він відчув у її голосі збентеження. — Але я хочу бути з тобою щирою… Ті твої приятелі… Ти знаєш, про кого я кажу…
Він мовчав, дивлячись вичікувально.
— Бережися.
— До побачення.
Коли він стояв біля дверей кабінету фізики, йому спало на думку, що вже давно ніхто так лагідно його не застерігав… «Бережися…» Ніби й нічого особливого, але в такому звичайному нагадуванні — кілограм турботи. От би хоч трохи такої ласки його матері, коли та телефонує. Замість тих «синочків» та інших солодкавостей, з яких він давно вже виріс. Але як мати мала б сказати йому: «Бережися», якщо їй і самій на все начхати?
— Вікторку, це ти?
Хлопчина легенько зачинив двері ногою.
— Привіт, бабусю!
Він став біля її ліжка. Старенька усміхалась очима, не подавала знаку, але хлопець помітив, як важко вона хапає повітря сухими губами. Він укрив її ще одним пледом і широко відчинив вікно.
— Ти забула про пігулки? — Він сів край ліжка, шукаючи в рюкзаку ласощі. — Якщо забула, то льодяники я з’їм сам…
— Сьогодні щось тиск підскочив. Душно якось… А може, то весна йде? Бо мені наче здається, що якось тепліше. Глянь-но, Вікторку, чи немає там за вікном якогось первоцвіту. — Вона погладила його грубою рукою по щоці.
— Первоцвіт є в мене, але з вітрини сестер Вармінських, — Віктор переможно витягнув із сумки пучок редиски.